Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячися на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру (). Наголошуючи на необхідності пам’ятати й шанувати тих, хто допомагав стати на шлях до Господа і підтримував під час перших кроків на ньому, а також й усіх, хто вчив нас тому потрібному та доброму, що знадобиться у житті, ці слова апостола Павла часто згадує у своїх проповідях настоятель Свято-Озерянського храму архимандрит Никодим (Силко). Із його благословення сьогодні ми публікуємо розповідь парафіянки нашого храму Людмили Володимирівни Кондул (Кубасової), яка все своє життя викладає дітям музику – мистецтво, що вчить юні души натхненню творчості та через себе являє красу і гармонію Божого створіння. Сама вона каже про себе, що «не дуже цікава людина», але ж у Господа немає нецікавих людей, кожна особистість неповторна й значима у Його незбагненному замислі.
Людмила Володимирівна народилася у Харкові 14 травня 1950 року. Вчилася у 18-й міській школі, а у 1975 році закінчила Харківську консерваторію. Вже 53 роки працює викладачем у Дитячій музичній школі №7 ім. М. П. Мусоргського, у фортепіанному відділі. Дванадцять років займала посаду завуча школи. Виховала багато поколінь музикантів, її учні успішно виступали на обласних та міських фестивалях і конкурсах.
Наша родина жила на Холодній Горі, і повз Свято-Озерянський храм я часто проходила, але жодного разу не заходила всередину. І вже тільки в 1990 році, коли старший брат поїхав до Ізраїлю, вдома були негаразди, депресивний такий час був, тоді вперше зайшла я до цього храму. Служби не було, але я дивилася на свічки, що тихенько горять, на ікони, і так стало добре… Була думка — чи маю я право перехреститися, чи ні, я ж не хрещена… Ось тоді мене вперше благодать торкнулася, — згадує Людмила Володимирівна.
А хрестилася я вже в 1992 році, сорокадвохрічною, теж тут, у нашому храмі. Хрестив отець Миколай (Бараненко), а хресною була Ганна Іванівна Львова, старенька парафіянка, моя перша духовна наставниця, що навчила мене найпершим молитвам. Хто застав ті часи, може її пам’ятати, вона зазвичай стояла біля панахидного столика. Згодом я почала ходити до недільної школи при Благовіщенському соборі, навчатися, воцерковлятися. Про все треба було дізнаватися, нічого ж раніше не знала про віру, про Церкву. Тепер знаю багато, але мало роблю. Увесь час залишалася парафіянкою Свято-Озерянського храму. Тільки коли війна почалася, у лютому минулого року, трамвайна лінія не працювала, і я ходила до храму Святої Софії Премудрості Божої на Залютино, який ближче до мого дому.
На престольне свято нашого храму, святого рівноапостольного князя Володимира Великого, для мене — день пам’яті. Мого батька звали Володимир, 106 років тому цього дня він народився. Був він родом із Вологодської області, зі священницького роду. Мої батьки були невіруючими, й у нас у сім’ї ця тема була забороненою. Але я знала, що дідусь постраждав під час гонінь на Церкву, що його в 1920 році посадили до в’язниці, він там застудився і помер. Але про це тоді не говорили. І вже нещодавно, у 2014-му, коли я востаннє була на батьківщині батька, приїжджала на похорон тітки, то дізналася в місцевого історика, який працював у архівах, що в батька був старовинний священницький рід. Дід був священник Павло, прадід священник Петро, у документах так писали, мабуть, простими ієреями вони були, бо сільські батюшки. Потім ієрей Андрій, ієрей Лука. І диякони були — Микола, Симеон та Олександр. Перший священник із роду згадується у XVII столітті. А от у наших, сучасних поколіннях усі відійшли від Бога. Навіть я охрестилася, бачите, пізно — у 42 роки. Напевно, то молитвами предків мене Господь вів до віри.
Мій тато, Володимир Павлович Кубасов, 1917 року народження, був військовим. До війни він встиг закінчити у Вологді музучилище і його забрали на фронт капельмейстером, військовим диригентом. Пройшов усю війну, під Сталінградом навіть брав участь у бою. Розповідав, як під час обстрілу він сидів у землянці й раптом відчув, що якась сила наче виштовхує його звідти. «Тільки я вибіг — і туди пряме влучення…». Так зберігав батька святий Володимир, на честь якого він названий. На прикладі татового життя я бачу, як святий його зберігав. Після війни спочатку була служба у Румунії. Тоді вже народилися мої старші брат Віктор та сестра Тетяна, а мене ще не було. Потім тата перевели в Охтирку, а згодом у Харків, до танкового училища, де він і надалі був диригентом.
Через те, що був сином священника, батько в молодості постраждав. Його не хотіли приймати у музучилище, хоч він мав абсолютний слух і унікальні дані. За нього вже прийшли просити товариші, а його як сина ворога народу не хотіли брати. А він був дуже обдарованим музикантом, умів грати на багатьох музичних інструментах — на фортепіано, на духових, на акордеоні та баяні, міг робити перекладення для оркестру. Тільки на скрипці не вмів грати. Від Бога мав талант.
Маму звали Лідія Іванівна, народилася вона в 1916 році, була вчителькою музики. У дитячій школі мистецтв № 4 ім. М.Д. Леонтовича її можуть пам’ятати. Вона теж родом зі святих місць, з міста Кирилова у Вологодській області, де є стародавній Кирило-Білозерський монастир. Туди нас у дитинстві мама часто возила влітку до бабусі на канікули. Цей великий та красивий монастир не був зруйнований за радянських часів, хоча всі ікони вивезли, але йому надали статус музею. Брат моєї мами, відомий художник Борис Іванович Горбунов, ще в той час, коли це була заборонена тема, написав багато картин цього монастиря та його храмів, робив виставки. Мабуть, ця краса теж впливала на нас, ми її вбирали, хоч і далекі були від того, щоб увійти до храму.
Дідусь, батько матері, був інженер-будівельник. І хоча в нього була лише середня освіта, але за його кресленнями будували шлюзи. Там озерний край і озера часто з’єднуються шлюзами. А бабуся по маминій лінії в мене була латишка, Егле Лілія Янівна. За народженням вона була лютеранка, але коли виходила заміж, прийняла православ’я. Потім, після того, як на війні загинув її син, вона віддалилася від Церкви. Від цієї бабусі в мене залишився подарований ще в дитинстві календар патріархії за 1953 рік, я його дбайливо зберігаю і досі. Цікаво, що до цього календаря поряд із церковними були внесені й такі свята, як 7 листопада та 8 березня. Жодної молитви там не надруковано, фотографії храмів поганої якості — щоби народ не зацікавився і нічого такого не бачив. Я тоді була ще нехрещена, але мені чомусь було цікаво цей календар розглядати. Так я дізналася, що народилася у день святкування іконі «Ненавмисна радість», та все гадала, що це означає.
Старший брат Віктор ще живий, зараз живе з родиною в Америці. У молодості він одружився з єврейкою, і вони поїхали до Ізраїлю, коли був масовий від’їзд на початку 90-х. Племінниці Ірочці було тоді 15 років, і коли вона побачила, як їх тепло зустріли юдеї, вона всією душею прийняла іудейську віру. Але ми все одно з нею в добрих стосунках, зідзвонюємося на дні народження. Сім’я брата запрошувала мене в гості й завдяки їм я змогла побувати на Святій Землі, біля Гробу Господнього, поринала в Йордан. Сама б я, звісно, не змогла поїхати.
Старша сестра Тетяна була віруючою, вона жила в Західній Україні. Співала на кліросі, була хормейстером. На жаль, у березні цього року вона померла. Пригадую, як одного разу з нами сталася незвичайна історія. Брат із дружиною приїхали до Харкова в гості, 2004-го року. Сестра теж хотіла з ним побачитися, та якраз на той час її дочка Олена мала народити дитину, але пологи ніяк не починалися, хоча вже був термін. Брат приїхав лише на тиждень, і Тетяна, все ж таки, зважилася теж приїхати до Харкова. У неділю ми гуляли центром міста та зайшли в Покровський монастир. Була, мабуть, уже вечірня служба. Брат зустрів там свого старого знайомого, регента нашого великого хору В’ячеслава Бойка, тоді вони співали у монастирі. Поки Віктор розмовляв з В’ячеславом, я сказала сестрі — Таню, давай помолимося, поставимо свічки Богородиці за Оленку, ситуація таки небезпечна. Ми помолилися Божій Матері разом, і того ж вечора Олену забрали до пологового будинку, вона народила благополучно. Що ж це за свято сьогодні, думаю, подивилася — Тихвінської ікони Божої Матері.
Через шість років після того випадку я поїхала до Вологди в гості до тітки. Заходжу до квартири, і бачу ікону Богородиці, дуже гарну, без окладу, старовинного письма. А раніше в них вдома жодної ікони ніколи не було. Питаю тітку, а вона каже: це наша родова ікона, Тихвінська. Розумієте? Ось на Тихвінську донька сестри й народила благополучно. Потім, після смерті тітки, 2014 року, коли вже почалася війна на сході України, я не змогла перевезти цю ікону сюди. Попросила далеких родичів, щоби віддали її в монастир і поминали всіх рідних по маминій лінії.
Я була в сім’ї молодшою дитиною. Народилася вже тут, у Харкові, на Полтавському Шляху. Тут заміж виходила, професію здобувала. Музучилище раніше було на початку вулиці Свердлова, біля кінотеатру Енгельса. Одружувалася на вулиці Малиновського. Вийшла заміж пізно, дітей не дав Бог, чоловік помер. Я залишилася сама, з Богом. Те, що я стала віруючою — це диво. У мене багато друзів по музичній школі, мої ровесники, здавалося б, ціле життя прожили, могли б теж прийти до Бога — ні… Але це, звісно, не моя заслуга, це за молитвами предків мене привів Господь до Себе. Спочатку я думала, що, якщо людям розповідатиму про християнство, вони теж повірять — ні. Хоча я і читала спеціально багато, і для себе, і для людей — ні, ось ніяк. І згодом я зрозуміла, що Бог Сам приводить до себе людину.