З давніх давен мандрівні українські кобзарі складали своєрідні епічні поеми про козацьке життя, що їх згодом стали звати думами, та передавали їх із покоління в покоління, зберігаючи в цьому усному переказі історію народу. Ще наприкінці XVI сторіччя в містах та селах багатостраждальної української землі від сивих музик можно було почути й такі слова:

Ой пан пишний, пан Сверчовский,
А ще другий — пан Зборовський,
А ще третій — Морозенко,
А четвертий — пан Горленко!

Бачимо, що серед сподвижників славних козацьких гетьманів тих часів зберігався в народній пам’яті й невідомий нам представник роду Горленків. Можливо, навіть, то був його засновник – русин з Угорщини, що пішов шукати волі та долі до Запорізької Січі. Дуже багато славних та гідних синів і дочок дав Україні цей рід, немало зробили його нащадки і для Святої Церкви — ще й донині в побудованих їхніми коштами храмах линуть молитви до Бога. Нині ж відзначаємо пам’ять одного з найвідоміших Горленків, першого з п’яти синів та трьох дочок Андрія Дмитровича та Марії Данилівни — Іоакима за народженням, у чернецтві — Іоасафа.

Від часу освячення на честь святителя Іоасафа престолу у Святого-Озерянському храмі ми вже неодноразово розповідали про непересічну особистість цього видатного християнського подвижника. Сьогодні ж наводимо слова на той час ще майбутнього святителя з його славнозвісної проповіді, виголошеної 28 листопада 1742 року, коли він був ігуменом Мгарського монастиря під Лубнами. Це своє пастирське слово Іоасаф починає зі ствердження, що Вічне Життя зовсім поряд із нами, лише два кроки до Нього — любов до Бога та любов до ближнього. Далі широко й докладно аргументує, закінчує ж так: «Тож і ми, хто бажає любити Бога, завжди помишляймо, як на нас, вічної муки гідних, праведний Суддя довготерпить чекаючи покаяння, і повернемося до виправлення, і як перед нами сущого бачачи Суддю — плачемо, промовляючи: “Господи, потерпи мені, я віддам Тобі все!” (Мт. 18:26). І так день у день виправляючи розпутне життя своє, завжди тримаймо в умі ці слова: “По всяк час сяє Господь передо мною; як що він по правиці в мене, то не захитаюсь” (Пс. 15: 8). Так виправляючи себе, любитимемо Бога всім помисленням, і цієї любові буде достатньо нам.

Полюбимо ж і ближнього свого, як же його любити довгою промовою не треба роз’яснювати, ясний бо тому толк у заповіді Божественній, коли говорить — як самого себе. Що то робиться в людині, що наготувати не хоче, жебраком чи прошаком бути не обіцяється, ніякої нужди терпіти не бажає, кожен же мені скаже, приємніше є благополуччя ніж злидні, чому ж приємність до першого, а не до другого, як не від природної до себе любові. Так і ближнього свого любити повинні, чого собі не хочемо, того і ближньому не творимо, і не тільки не творимо, а й не бажаємо… Сей же буде небажаючий лиха ближньому, хто бачачи сліпих, кульгавих, голих, бідних на вулицях міста денної заради їжі блукаючих, і міркуючи в собі, яке ж то бідне становище наше, як усі не в парчах народилися, нагими від утроби вийшли, нагими і в труну підемо, та до того ж як і Христос не за князів тільки і благородних, а однаково й за жебраків Кров Свою ізлив, а не милосердуємо про братію нашу, — і сотворить із ними милість.

Словом сказати: всяка справа милосердна, яку євангеліст Матвій показав (Мт. 25: 31–46), явлена ближньому, то любов до нього є: голодному подати хліб, спраглого напоїти, подорожнього ввести в дім, нагого одягнути, хворого відвідати, сидячому в тюрмі співчувати, се є любов до ближнього, і від ближнього вона до Бога підіймається. Так і ми роблячи, возлюбимо Бога, і ближнього свого як самих себе, і так виконаємо закон Божественний, і в Бозі перебуватимемо, і Бог у нас буде. Бог же, сказано, є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той у Бозі, і в нім Бог пробуває! (1 Ів. 4:16)».

З нагоди престольного свята у Свято-Озерянському храмі відбулося Всенічне бдіння, було прочитано акафіст святителю Іоасафу та звершено Божественну Літургію. Богослужіння очолював настоятель архимандрит Никодим (Силко), йому співслужили клірики храму та гості у священному сані з Ізюмської єпархії.

У своєму пастирському слові настоятель Свято-Успенського храму прифронтового міста Вовчанська протоієрей Ігор Клименко розповів про один відомий випадок з житія святителя Іоасафа, коли він зустрівся зі священником, який прожив вже цілих 130 років, а після розмови зі святителем виявилося, що це лише тому, що Господь очікував від цього старця покаяння за колись звершений їм дуже тяжкий гріх. Тож і кожному з нас – наголосив отець Ігор – ніколи не пізно прийти до Бога, щиро покаятися в усіх своїх беззаконнях та дійсно змінити своє життя. Тоді і світ навколо нас зміниться на краще, тоді, молитвами святого Іоасафа, дарує Господь нам мир.

Священство та віряни пройшли навколо Свято-Озерянського храму святковою хресною ходою та ще раз у спільній молитві перед іконою святителя Іоасафа на аналої у центрі храму звернулися до нього із проханням про небесне заступництво. На завершення настоятель архимандрит Никодим поздоровив усіх з престольним святом, нагадавши, що саме у Свято-Озерянському храмі було вперше на Слобожанщині освячено престол на честь цього святого. «Життя святителя Іоасафа було нерозривно пов’язане зі Слобожанщиною – із Харковом, з Ізюмом, де дивним Божим промислом святителем була знайдена Піщанська ікона Божої Матері. Тому наш обов’язок – особливо шанувати цього святого, покровителя нашого краю. Маємо просити його, щоб він умолив Господа змилуватися над нашими гріхами й даровати спокій та мир багатостраждальній Україні, щоб могли ми мирно жити та дякувати за все Господові нашому Ісусу Христу, амінь!» – сказав настоятель.

---

---

Світлини у великому розмірі