Про Сповідь та Причастя

ЩО ТАКЕ ПРИЧАСТЯ?

Таїнство Причастя, або Євхаристії, є Таїнство, в якому вірянину під видом хліба і вина подається істинне Тіло й істинна Кров Господа нашого Ісуса Христа.

Свята Євхаристія — це найголовніше, що є в Церкві, її центральна точка, серце Церкви, завдяки якому вона живе, це Таїнство Таїнств. Важко про неї говорити, адже це найбільше чудо, яке звершується на землі. Це Таїнство ніби зводить до єдиного центру, фокусує все, що відбувається в Церкві, всі догмати віри, все людське життя — і не лише духовне. Заради звершення Євхаристії будують храми, пишуть ікони, відливають дзвони, шиють священні убори, виготовляють церковне збіжжя, нарешті, вирощують хліб і виробляють вино — тобто Євхаристія охоплює і культурну, й виробничу, та взагалі всяку складову людського життя. Літургія, на якій звершується Таїнство Євхаристії, увібрала в себе все багатство Церкви — богословське, культурно-історичне, естетичне. Церква завжди усвідомлювала Літургію як найбільшу свою дорогоцінність і берегла її, як зіницю ока. Церковне покарання по суті є тимчасова заборона участі в Євхаристії. Відпадіння від Церкви свідчить про порушення Євхаристичного спілкування. Церковна єдність виявляється у спільній участі у Євхаристії.

Я ж прийшов, щоб ви мали життя і щоб над міру мали (). Я є дорога, і правда, і життя () — говорить Христос. Бажаючи долучити нас до Себе, дати нам це «життя над міру», Він обрав для цього не якийсь розумово-інтелектуальний, або естетично-культурний метод, а найпростіший, найприродніший для людини спосіб — через куштування. Як їжа входить у нас і розчиняється в нашій плоті, проникає до останньої клітинки людського організму, так і Господь захотів до самої нашої останньої молекули проникнути нас, з’єднатися з нами, долучитися нам — і це все для того, щоб ми до кінця долучилися до Нього. Ум людський не в змозі осягнути глибини цієї дії Божої; воістину, тут проявляється любов Христова, яка сягає за межі пізнання ().

Про Євхаристію ми знаходимо багато свідчень у Святому Письмі. Ось що говорить Сам Господь: Не працюйте для поживи, яка гине, але для поживи, яка залишається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський. Мій Отець дає вам справжній хліб з неба. бо хлібом Божим є Той, Хто сходить з неба і дає світові життя. Я — хліб життя! Хто приходить до Мене, — не буде голодувати, і хто вірить у Мене, — ніколи не буде спраглим.

Істинно, істинно кажу вам: той, хто вірить у Мене, має вічне життя. Я — хліб життя! Ваші батьки їли манну в пустелі, — і повмирали. Цей же — хліб, який сходить із неба, аби той, хто його їсть, не помер. Я — хліб живий, який зійшов з неба; якщо хто буде їсти цей хліб, житиме вічно. Хліб, який Я дам, — це Моє тіло, яке Я віддам для життя світу! Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете їсти тіла Сина Людського і не будете пити Його крові, не будете мати в собі життя. Хто їсть Моє тіло і п’є Мою кров, той має вічне життя, і Я його воскрешу останнього дня. Адже Моє тіло — справжня пожива, а Моя кров — справжній напій.

Хто споживає Моє тіло і п’є Мою кров, той перебуває в Мені, і Я в ньому. Як послав Мене живий Отець, так і Я живу через Отця, — і той, хто буде споживати Мене, житиме через Мене. Це є хліб, який зійшов із неба. Не так, як батьки ваші манну їли й померли, а хто споживатиме цей хліб, буде жити вічно! ().

Нечувані, неймовірні слова промовив Господь. Чимало Його учнів, почувши це, казали: То жорстокі слова! Хто може їх слухати? (). І не зрозумівши цього, вірніше, не «не зрозумівши», бо це — таємниця понад розум людський і її неможливо «зрозуміти», а — не повіривши, не почувши всією глибиною віри й любові, від того часу багато хто з Його учнів відійшов геть і вже не ходив з Ним.(). Тут душа людська стикається з великим вибором: прийняти Христа ділом, і, головне, піти за Христом, заради Нього відмовившись від свого людського розуміння, традиційних поглядів та уявлень про релігію як про чин, про щось виключно зовнішнє, — або, щоб зберегти свій внутрішній комфорт, своє уявлення про Бога — відійти від Нього.

І ми бачимо тут дивовижну річ: Господь, Який залишив дев’яносто дев’ять овець, щоб вирушити в гори шукати єдину заблудлу (), зовсім не став умовляти цих учнів: «поверніться, розумійте це не буквально, ну куди ж ви»,  — але звернувся до учнів, що залишилися, із суворими словами: може, і ви хочете відійти? (). Отже, прийняття Тіла і Крові Христових настільки важливе, що без нього ніхто не може стати християнином, учнем Ісуса.

В причасті Святих Таїн безпосередньо засвоюються й виявляються на ділі всі найглибші істини вчення Христа — догмати про Трійцю, про Боговтілення, про Воскресіння, вчення про наше виправдання та освячення. Приступаючи до причастя, ми совоскресаємо зі Христом, ми отримуємо вічне життя, ми долучаємося до Бога Втіленого, ми волею Христовою опиняємося ніби в глибинах Святої Трійці, щоб виповнилося слово Христа — Отче, хочу, щоб ті, яких Ти Мені дав, були зі Мною там, де Я (). Участь у цьому Таїнстві, долучення до Чаші Життя дає людині все, що є в Церкві — виправдання, освячення, безсмертя. Через Євхаристію ми найживішим чином зв’язуємося з Церквою Небесною. Всі ми одним Духом напоєні (), всі християни — причасники Христа, і на Літургії, під час звершення цього Таїнства, геть втрачає значення перепона між земним і небесним життям. Євхаристією земля і небо з’єднуються в Одне, Неподільне, Вічне, але й вже тут, на землі суще Тіло Христове. І це не просто красиві слова; це і є найглибша духовна реальність, сама серцевина церковного життя, скуштувавши яку, люди можуть повністю преобразитися і змінитися.

ЩО ТАКЕ СПОВІДЬ?

Сповідь — це необхідна складова Покаяння — Таїнства, в якому християнин, при каятті у своїх гріхах і сповіді їх перед священиком, отримує через нього від Бога прощення і звільнення від гріхів.

Ми відразу бачимо, що для звершення Таїнства потрібні дві дії: 1) каяття і сповідь, і 2) прощення і звільнення від гріхів священнослужителем, який має від Бога владу прощати гріхи. Про перше, тобто про необхідність сповідування гріхів, ми читаємо в першому посланні Апостола Іоанна Богослова: Якщо ж визнаємо свої гріхи, то Він вірний і праведний, щоб простити нам гріхи й очистити нас від усякої неправедності (); про друге — у Євангелії від Іоанна: Прийміть Святого Духа! Кому простите гріхи, — будуть прощені їм; кому затримаєте, — будуть затримані ().

Тут одразу можна дати відповідь на поширене запитання: навіщо потрібно йти до священика і говорити про гріхи, хіба недостатньо покаятися внутрішньо, перед Богом? Ми бачимо, що ні, цього замало. Господь дав владу прощення гріхів не самій людині під час мисленої сповіді їх перед Богом, а Церкві в особі Апостолів та їхніх наступників — єпископів та пресвітерів. Для того, щоб вони взнали про ті гріхи, які від імені Господа мають благодать прощати, їм потрібно про них повідомити, сказати, назвати, тобто сповідувати їх та засвідчити перед священнослужителем своє розкаяння в них.

Усі церковні Таїнства створюють, збудовують Тіло Христове — Церкву; це особливо стосується Таїнства Покаяння. Гріх розлучає людину з Богом і Його Церквою; у Таїнстві Покаяння звершується прощення гріхів і возз’єднання людини з Церквою. Тому тільки в церковному священнодійстві, а не наодинці, звершується позбавлення людини від гріха, в якому вона кається.

ЩО ТАКЕ ГРІХ?

Відразу перед нами постає питання — що ж таке є гріх? Чим він страшний? З’ясувавши це, ми зрозуміємо, що, власне, відбувається у цьому Таїнстві.

Гріх є беззаконням, — визначає апостол Іоанн Богослов (), тобто порушенням волі Божої. Маємо це правильно розуміти. Порушити волю Божу — це не начальника на роботі не послухатися. Воля Божа не є якоюсь директивою, указом, що формально примушує нас до чогось. Воля Божа є всетворчою дією Бога, вона — це те, на чому тримається світ, усе буття. Ми знаємо зі Святого Письма, що воля Божа — не якась байдужа всемогутня сила, а добра, приємна і досконала (). Якщо ми нашими справами, думками, почуттями відповідаємо волі Божій, любимо її, шукаємо її, творимо її, — ми тим самим долучаємося до споконвічної гармонії світоустрою, до блага, добра, досконалості й перебуваємо в боговстановленому чині та порядку, відповідаємо Богові та божественному життю і здобуваємо мир, спокій совісті, внутрішній (а нерідко й зовнішній) добробут, блаженство та безсмертя. Якщо ж ми волю Божу порушуємо, то тим ми йдемо проти Божого порядку світоустрою, тобто руйнуємо, псуємо та спотворюємо самих себе і світ. Й це не якісь теоретичні розмірковування: це об’єктивний стан речей. Апостол Яків пише: вчинений гріх породжує смерть () — руйнування і знищення, через відділення від абсолютного Добра, Правди, Любові та Порядку, тобто від Бога.

Постає питання: а як нам дізнатися волю Божу? Вона відкрита нам у Святому Письмі, насамперед — Нового Заповіту. Якщо ми будемо старанно читати й вивчати цю головну книгу Церкви, то ми ясно побачимо описуваний у ній належний та неналежний моральний і релігійний стан людини, та, прикладаючи прочитане до себе, узгодимо наше життя з волею Божою.

Скоєний гріх порушує закони буття — насамперед духовні закони, й, отже, для людини він тягне за собою неминучу відповідальність. Якщо людина вийде з вікна 15-го поверху, маючи бажання пройти повітрям до сусіднього будинку, то вона впаде вниз — бо такі закони фізичного світу; абсолютно несуттєво, що вона собі думає і вважає. Так і в духовній сфері: якщо люди йдуть проти законів Божих, то — ставлять вони собі за гріх це противлення Богові чи ні — вони пожинають певні наслідки, наприклад, для гордості — відступ благодаті та віддання бісам, для блуду — руйнування душі, порушення цілісності людини, і так далі.

Звісно, гріхи бувають різні, є гріх не на смерть (), — але будь-який гріх змінює в гірший бік Божий порядок, розлучає людину від Бога тією чи іншою мірою, і тягне за собою наслідки. Але воістину Любов Божа перевершує всяку людську недосконалість та неміч. Господь Ісус Христос у Своїй Церкві дав нам велике й дивовижне Таїнство Покаяння; і тепер, якщо людина усвідомлює свій гріх, кається, сповідує його та отримує в Церкві звільнення від нього, — то дією цього Таїнства гріх знищується, згладжується з буття, а душа зцілюється та отримує благодатні сили на боротьбу з гріхом; головне ж, що відбувається, — відновлюється спілкування між Богом і людиною.

ЯК БОРОТИСЯ З ГРІХОМ?

Боротьба з гріхом — річ багатоскладова; тут можливі як перемоги, так і поразки, коли гріх все ж таки допущено — ділом, словом, почуттям, думкою. Коли це трапиться, не потрібно впадати в збентеження, розпач й таке інше, а потрібно відразу вдатися до покаяння.

Покаяння (тут йдеться про акт внутрішнього покаяння, не власно про саме Таїнство) не є чимось аморфним, начебто якимось сум’ятливим самодокором душі. Не є воно і деякою внутрішньою істерикою. Покаяння має свій внутрішній чин і порядок, який дуже добре визначає святитель Феофан Затворник. Згідно з його визначеннями, покаяння це:

  1. усвідомлення свого гріха перед Богом;
  2. докоряння себе в цьому гріху з повним сповіданням провини, без перекладання відповідальності на інших людей або на обставини;
  3. рішучість залишити гріх, зненавидіти його, не повертатися до нього, не давати йому місця в собі;
  4. молитва до Бога про прощення гріха, допоки мир не повернеться у душу.

Розберімо детальніше це визначення святителя Феофана.

  1. Усвідомлення гріха перед Богом — це не просто констатація гріха, а ясне розуміння та відчуття того, що гріх скоєний саме перед Богом . Що передбачає, по-перше, віру, а по-друге, обов’язково особисті відносини з Богом, зв’язок із Ним, природне для кожного християнина богоспілкування. Й таке усвідомлення — не протоколювання якогось формального порушення, не копання в собі й не холодний самозвіт, а живе відчуття того, що гріх розлучив мене з Богом, що зроблене мною неприємно Богу моєму, я цим засмутив, скривдив, образив Бога. У кого немає такого почуття, той у небезпеці формалізувати своє внутрішнє життя.
  2. Докоряння себе, тобто привласнення саме самому собі повної відповідальності за гріх. Дуже часто ми схильні перекладати відповідальність на обставини, на інших людей, на бісів, а себе виправдовувати; а важливо усвідомити, що саме я не правий перед Богом.
  3. Потрібно затвердитися у рішенні чинити опір гріху, не повертатися до нього, чого б це не було варто. Без цього покаяння не буде покаянням, а перетвориться просто на якусь, лицемірну по суті констатацію факту. Мусимо обов’язково налаштувати себе на спротив гріху. Як показує пастирський досвід, особливо кульгає у людей саме цей пункт.
  4. Молитися Богу про прощення, — бо своїми силами ми нічого не можемо, а тільки Господь прощає нас, повертає мир у наше серце, Сам повертається до нас та втішає нас.

Ось такий покаянний рух душі має відбуватися щоразу, коли совість докоряє нам у гріху — нехай навіть найменшому. Для гріхів «дрібних» часто буває достатньо цього внутрішнього покаяння; гріхи ж істотні вже вимагають виносу їх на сповідь, тому що серце не втихомирюється одним лише проходженням зазначеного покаянного внутрішнього діяння.

У ЧОМУ ТА ЯК НАЛЕЖНО СПОВІДАТИСЯ?

У чому і як, коли та як часто нам сповідатися? Загальне правило тут таке: маємо сповідатися тоді, коли є потреба, і сповідувати те, в чому докоряє совість, чи то діло, чи то слово, чи думка, чи сердечна прихильність. Сповідуватися завжди необхідно повно, не приховуючи, не бентежачись і не соромлячись хибним соромом «що про мене батюшка подумає?» Для батюшки гріхи — це не новина, він усе це чув сотні разів. Священик завжди радіє разом із Христом, коли людина кається у своїх гріхах, і відчуває до християнина, що щиро кається, любов, прихильність і велику повагу, бо завжди потрібні мужність і воля, щоб покаятися у своїх гріхах.

Необхідно відзначити кілька помилок, які можуть нам трапитися у справі покаяння.

  1. Формалізація сповіді, коли сповідатися неначе і потрібно, а начебто й нічого, або коли ми перетворюємо сповідь на сухий «звіт про виконану роботу». Тут потрібно пам’ятати, що Таїнство сповіді є завершенням і вираженням внутрішнього процесу покаяння, і має своє значення тільки за його умови. Тобто, якщо ми сповідуємося без душевного покаяння, без проходження, хоч малою мірою, зазначених вище чотирьох складових внутрішнього діяння, — ми наражаємося на небезпеку профанувати Таїнство, і воно може стати нам «на суд і на осуд». Не буває такого, щоб людині було «нічого» сповідувати. Якщо людина веде уважне життя і стежить за чистотою своєї совісті, то вона щодня помічає в собі те, що потребує очищення, тому що внутрішня боротьба з гріхом не припиняється в нас ні на день. Якщо не справи та слова, то помисли й почуття завжди потребують контролю, покаяння і благодатного виправлення.
  2. Є також небезпека підміни на сповіді, коли людина не бачить своїх дійсних гріхів, а привласнює собі гріхи уявні, або гріхи малозначущі вважає великими: відціджує комара, а верблюда ковтає, за словом Господа (), або, кажучи словами прислів’я, з мухи робить слона, а зі слона — муху. Людина може каятися і докоряти собі, наприклад, що вона з’їла в піст печиво з не пісним інгредієнтом — якимось сухим молоком, або що вона не всі молитви зі свого правила прочитала, — і при цьому не помічати, що вона роками отруює життя своїм ближнім. Сюди ще належить і те, що також доволі часто зустрічається — применшення або перебільшення гріхів. Применшення гріхів завжди пов’язане із самовиправданням. «Нічого особливого не роблю, гріхи, як і у всіх», або «ну всі ж так живуть». Але очевидно, що гріховність порушення заповідей Божих анітрохи не зменшується від масовості цих порушень. Перебільшення гріхів виникає від небажання або невміння людини правдиво розбиратися у своєму власному житті. «У всьому грішна», «всіма обітами Хрещення знехтував, у всьому Богу збрехав…» Починаєш розбиратися — виявляється, що все ж таки не «в усьому»: потяги під укіс не пускали, від Бога не відрікалися… Потрібно завжди намагатися налаштовувати совість за Євангелієм, щоб ясно бачити свої дійсні гріхи, немочі та страсті, а не ховатися за безвідповідальними «в усьому» або «як усі». Неточність у цьому питанні небезпечна, бо вона призводить до неправильного погляду на себе і на стосунки з Богом і ближніми.
  3. Звикання до сповіді та знецінення її: «Нічого, що зігрішу, неважливо: є сповідь, покаюся». Це маніпуляція Таїнством, споживацьке до нього ставлення. Такі «ігри» з Богом завжди дуже погано закінчуються: Бог суворо карає людину за такий настрій душі. Від цього потрібно берегтися, і завжди бути чесним із Богом і зі своєю совістю.
  4. Розчарування у сповіді: «Ось, я роками ходжу, каюся, а страсті не відходять, гріхи одні й ті самі». Це свідчення того, що ми не змогли визначити свою міру: начитавшись аскетичних книжок, ми вирішили, що за короткий час переможемо наші гріхи та страсті. Але на це потрібні десятиріччя. Крім того, Господь може промислительно залишати нам деякі немочі та страсті, щоб ми смирялися, не підносилися, не сподівалися на себе, а шукали Бога і з терпінням прагнули Його допомоги, щоб визначилася й стало утвердилася наша християнська воля, щоби свободою й зволенням ми постійно обирали Бога. Згодом страсті стихають, якщо не давати їм поживи, мати над ними контроль і сповідувати їх.

Тому ніколи не треба впадати у відчай. Навіть якщо, на жаль, сталося падіння (хоча всіма силами потрібно не допускати його!) — завжди потрібно вставати, каятися, знову вдаватися до Таїнства сповіді, боротися зі гріхом й ніколи не бентежитися і не зневірятися. Треба налаштуватися не на рік-два боротьби зі гріхом, а років на п’ятдесят… тоді буде легше. Праведний сім разів (на день) упаде і встане (), говорить Святе Письмо. Любов Божа відкрита нам, покаяння завжди доступне, тож і треба завжди вдаватися до нього, з терпінням та надією.

Використано працю Ігумена Петра (Мещерінова) “Життя у Церкві. Основи православного світогляду”.

Для цитат зі Святого Письма використовується сучасний переклад Українського Біблійного Товариства.