ЩО ТАКЕ ТАЇНСТВО ШЛЮБУ?
Свята Церква сповідує та зберігає надзвичайно глибоке вчення про шлюб. Спробуймо зрозуміти, який сенс вкладає Церква в це Таїнство.
Насамперед ми бачимо одну цікаву річ: ще не було Христової Церкви, мало того, ще не відбулося гріхопадіння, а шлюб уже був. Ще в Раю сказав Бог першим двом людям, Адаму та Єві: залишить чоловік свого батька й свою матір і пристане до своєї жінки — і стануть вони одним тілом (); Бог поблагословив їх і сказав: Плодіться і множтеся, та наповнюйте землю, володійте нею (). Від самого початку шлюб є певним таїнством самим по собі, таїнством до Таїнств; його сенс — що двоє стають «одним тілом», тобто більше, ніж просто союзом людей, але нібито однією істотою. Тут — якісь глибини Божі, в яких ми торкаємося основ Творіння: людина як окрема, самостійна, самоцінна особистість наділяється здатністю у шлюбі становити якусь надособистісну єдність, для чого Господь і створив людей різними за статтю — створив їх чоловіком і жінкою (). Таким чином, ми бачимо, що шлюб є природним, за фактом творіння, союзом чоловіка та жінки. У чому ж Церква вбачає тут не просто благословення Боже, що від початку спочиває на цьому союзі, але саме Христове Таїнство?
Після гріхопадіння життя людини стало роздробленим у всіх своїх проявах; з’явилося протиставлення життя земного і вічного. Одним зі спасительних плодів звершеного Господом Ісусом Христом діла нашого викуплення було руйнування стіни, перегороди між Богом і людиною. У Церкві, в її Таїнствах, у дії Святого Духа, Який засвоює кожній людині плоди здійсненого Христом спасіння, у земне життя людини входить вічність — Боже Царство, що прийшло в могутності (), і долучає людину до Бога. І шлюб, який після гріхопадіння був природним і благословенним союзом людей, але лише для земного життя, — у Церкві набуває вічного виміру і співвіднесення з Христом Господом; не просто союз двох людей — але у Христі; не просто для цього, тимчасового життя — але назавжди, у вічності.
У цьому — сенс саме Таїнства Шлюбу; і цей сенс досить різко протиставляється старозавітному розумінню шлюбного союзу. У Старому Заповіті основною метою шлюбу було дітонародження, продовження роду. Тому Старий Заповіт дозволяв і багатоженство, і наложництво — тобто різноманітні засоби, спрямовані на збереження роду в земному житті. Новозавітне розуміння шлюбу зміщує акцент з дітонародження насамперед на любов і єдність двох людей — чоловіка та дружини; причому любов ця починається у земному житті й простягається у вічність. Християнський шлюб своїм центром, початком і главою має не продовження земного роду, а Господа Ісуса Христа.
Це дозволяє Апостолу Павлу порівнювати шлюб, союз чоловіка та жінки, з союзом Христа і Церкви. Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господу, адже чоловік є голова дружини, як Христос — Голова Церкви, Він же — Спаситель тіла. Як Церква кориться Христові, так і дружини — чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх дружин, як Христос полюбив Церкву й віддав Себе за неї. Так і чоловіки повинні любити своїх дружин, як власні тіла. Хто любить свою дружину, той і себе любить. Адже ніхто ніколи свого тіла не зненавидів, але годує і гріє його, як і Христос Церкву, бо ми — члени Його тіла: з Його тіла і з Його кісток. Тому чоловік залишить батька й матір та пристане до своєї дружини, і будуть обоє одним тілом. Це велика таємниця, адже я говорю про Христа й Церкву. Тож кожний з вас нехай любить свою дружину, як себе самого, а дружина нехай боїться свого чоловіка (). («Боїться» — у біблійному значенні: благоговіє, шанує, любить.) У цьому новозавітному тексті виражений християнський сенс шлюбу не просто як природного з’єднання чоловіка і жінки. Старозавітне розуміння шлюбу лише як засобу продовження роду відходить на другий план; центральним, головним і найважливішим стає вічний союз двох людей за образом відносин Христа і Церкви.
Римське право, багато в чому засвоєне церковно-громадським життям, розглядало шлюб насамперед як договір, що тягне за собою певні правові, майнові та інші суспільні обов’язки. Слова Апостола Павла «так і чоловіки повинні любити своїх дружин, як власні тіла. Хто любить свою дружину, той і себе любить» незрівнянно перевищують і цю точку зору: не договір, як земна формальність, а абсолютне єднання подружжя в любові стає найголовнішим у шлюбі.
І звідси можна вивести певне визначення, чим саме є Таїнство Шлюбу. У ньому подружжю подається божественна благодать, що творить їхній союз вищеприродним єднанням у Христі, за образом союзу Христа і Церкви, який починається тут, на землі, і простягається у вічність. Християнський шлюб не виключає ні продовження роду, ні майнових та інших формально-громадських відносин, але це стає в шлюбі не головним. Головне — що шлюб із форми земного, і тільки земного життя перетворюється на релігійно-творче завдання, яке приводить до повноти духовного життя.
Будь-яке Таїнство дається людині як сім’я для вирощування, для розкриття його благодатних плодів. Так і шлюб; і, можливо, шлюб особливо, тому що це благодатне сім’я отримує не особистість, як у решті Таїнств, а союз двох особистостей, у чому виявляється певне зерно, початок Церкви. Плід, який має з’явитися в результаті релігійної творчості подружжя, — передначаття на землі Царства Божого, інакше кажучи — досконала любов. Любов’ю людською шлюб починається — природним коханням, взаємною симпатією, тяжінням душ і тіл; але дією Таїнства шлюбу вирощується Христова любов, яка сягає за межі пізнання (). Природні почуття подружжя шляхом взаємних моральних релігійних зусиль з плином часу перетворюються на християнську любов — і земне життя сім’ї поступово проймається початками Царства Небесного.
Як Бог являє свою любов до Церкви й у Церкві, так і подружжя отримує в Таїнстві Шлюбу благодать Божу на уподібнення Богові у творчій любові; сім’я стає домашньою Церквою — тобто органічною єдністю різних особистостей у любові. І саме на створення цієї домашньої Церкви й подається благодать Святого Духа в Таїнстві Шлюбу. Саме в цьому значенні Святе Письмо уподібнює шлюб Церкві, а Церкву — шлюбу, Царство Боже — шлюбному бенкету тощо. І у Церкві, і в християнському шлюбі ми творимо Царство Боже, являємо його вже тут, на землі. Ми бачимо тут і глибокі тайни, розуміння яких наразі лише частково можемо торкнутися; бачимо і велику мудрість нашого Бога, Який усю «школу релігійного життя», усі умови зростання людини у Христі покладає не десь осторонь, заради чого треба було б все покинути або докладати якихось позамежних зусиль, а вводить безпосередньо в природне життя — у сім’ю.
Якщо говорити про сам чин вінчання, то тут ми також натрапляємо на цікавий факт: першу тисячу років свого існування Церква не знала окремого чинопослідування Таїнства шлюбу. Наречений і наречена ставали подружжям через спільне причащання Святих Христових Таїн на Літургії та благословення єпископа. Формально шлюб укладала держава — Візантія зберегла закони Римського права; укладення шлюбу державою вважалося легітимним і суспільством, і Церквою. І цей природний шлюб Церква підносила до духовного союзу через спільну участь у Таїнстві Євхаристії; тим самим подружжя ставало не просто «одним тілом» — будь-який законний шлюб об’єднує людей на цьому природному рівні — а єдиною істотою у Христі, малою Церквою.
Згодом, з IX століття, почало розвиватися окреме церковне чинопослідування заручин та вінчання. Це було пов’язано, по-перше, з ослабленням власне євхаристичного життя, а по-друге, з тим, що візантійська держава на той час передала Церкві функції формальної реєстрації шлюбів. Поступово це призвело до затуманення церковного усвідомлення шлюбу як євхаристичного творення домашньої Церкви, до розриву шлюбу і Євхаристії. Саме сучасне чинопослідування зберегло явні відсилання до Євхаристії: це і виголос, яким воно розпочинається, — «Благословенне Царство…», й спільна чаша, що залишилася на спогад про Євхаристичну Чашу, яку випиває подружжя, і спів «Отче наш» перед цим та інше. Але відсилань цих недостатньо: розуміння людьми шлюбу надто формалізувалося, його сенсом стали вважати насамперед легітимацію, тобто узаконення стосунків.
Це призвело до того, що земне значення шлюбного союзу стало виступати на перший план, затуляючи церковно-християнське його розуміння; а після відібрання у XX столітті у Церкви функцій реєстрації, вінчання здебільшого взагалі скочується до магізму (відлуння цього — у церковних суперечках про «невінчаний шлюб»; навіть багато пастирів вважають укладений державою шлюб «блудним співжиттям», хоча це суперечить і євангельському вченню, і історичній практиці Церкви, і сучасним офіційним церковним документам). На жаль, вінчання зараз — Таїнство, що найбільше зневажається: більшість наречених, сприймаючи вінчання як формально-магічний обряд, як якусь «метафізичну легітимацію» своїх цілком земних стосунків, і не думають приступати до Чаші, а тим паче творити сім’ю у Христі.
ПРО ВТОРИННИЙ ШЛЮБ, РОЛУЧЕННЯ ТА ЗМІШАНІ ШЛЮБИ
У зв’язку з вищесказаним — що шлюб у Христі простягається у вічність і являє собою абсолютне єднання подружжя — постає питання про вторинний шлюб і про розлучення. Євангельський ідеал абсолютно ясний і виразний — шлюб може бути тільки один. Господь говорить: Творець на початку створив їх чоловіком і жінкою. Тому залишить чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і обоє будуть одним тілом. То вже буде не два, а одне тіло. Отже, що Бог поєднав, людина хай не розлучає (). І Апостол Павло пише: тим, які одружилися, не я наказую, а Господь: щоби дружина з чоловіком не розлучалася. Якщо ж і розлучиться, нехай залишається неодруженою або ж нехай помириться з чоловіком; і чоловік хай не розлучається з дружиною (). Очевидно, що якщо між людьми існує єдність у Христі, то розлучення неможливе, і подружжя не розлучає навіть смерть: вона — лише тимчасове розставання. Але життя — річ дуже складна, і взагалі, на жаль, частіше за все далека від євангельського ідеалу. Тому Церква, як людинолюбну поблажливість до немочі (що передусім стосується випадків вдівства — тут це буває просто необхідним за умовами земного існування), допускає другий шлюб (і у самому крайньому випадку — третій).
Що стосується розлучень, то Церква не «дозволяє» їх, а лише з жалем констатує, що християнського шлюбу немає, він не здійснився. Господь вказав тільки на одну причину розлучення — перелюб, тобто порушення подружньої вірності (); Церква приймає ще кілька причин — психічна хвороба, жорстоке поводження, і деякі інші. Але, строго кажучи, все це не «причини розлучення» у власному сенсі, а констатація факту, що в даній ситуації шлюбу вже немає, він став неможливий. У таких випадках, під умовою покаяння, Церква з поблажливості дозволяє другий шлюб, — якщо, звісно, ситуація продиктована законними причинами.
Подібне цьому є також питання про змішані шлюби. Поняття Церкви про шлюб як про творення малої Церкви вимагає, певна річ, щоб обоє у подружжі були християнами: шлюб починається зі спільного причащання Святих Христових Таїн та здійснюється єднанням у Христі; а за умови різної віри подружжя це неможливо. Звісно, це стосується ситуації, коли люди одружуються, вже ставши членами Церкви. Однак часто трапляється, що шлюб укладено ще до того, як будь-хто з подружжя навернувся до Христа, — для нашого часу це дуже характерно. Але ж характерно це було і для часу апостольського; й Апостол Павло радить, як чинити в таких випадках. Якщо якийсь брат має невіруючу дружину, і та згідна жити з ним, хай її не покидає. А коли яка жінка має невіруючого чоловіка і той погоджується жити з нею, хай не покидає чоловіка. Бо невіруючий чоловік освячується через дружину, а невіруюча дружина освячується через брата. Звідки знаєш, дружино, що ти не спасеш чоловіка? Або звідки ти знаєш, чоловіче, що не спасеш дружини? (). Тому, якщо шлюб вже склався до уцерковлення, краще всіма силами зберігати його, намагаючись за можливості його «християнізувати». Тут буває багато складнощів та обставин, про які потрібно говорити окремо; але люди, які вже стали християнами, мають, на думку Церкви, шукати собі чоловіка обов’язково єдиновірного.
ЯК БУДУВАТИ ХРИСТИЯНСЬКУ СІМ’Ю?
Прийняте подружжям Таїнство Шлюбу вимагає від них створення сім’ї як малої, домашньої Церкви. На якій же основі це має звершуватися?
Як завжди, звернемося до Святого Письма. Апостол Павло вважає такою основою любов. Так і чоловіки повинні любити своїх дружин, як власні тіла (); своєму учневі святому Титу Павло заповідає навчати дружин любити чоловіків, любити дітей (). Але поняття любові потребує пояснення. Є кілька рівнів любові. Перший — це душевно-тілесне тяжіння та прихильність. Саме з цього зазвичай починається знайомство між майбутніми чоловіком і дружиною. Це почуття, якщо залишиться у своєму первісному вигляді — неміцне, й через якийсь час минає. Воно може стати приводом і для неналежного розвитку відносин, тобто для поверхневих, легковажних і навіть блудних та гріховних стосунків.
Другий рівень любові — коли до природної чуттєвої взаємоприхильності приєднуються моральні, душевно-духовні дії: любов збагачується поняттями відповідальності, обов’язку, поваги, жертовності. Ними підтримується, зміцнюється і розкривається первісне почуття.
І третій рівень — той, на який спирається Церква, звершуючи над подружжям Таїнство шлюбу: любов духовна, єднання чоловіка та дружини у Христі, та любов, про яку можна сказати словами Апостола Павла: у Господі — ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка (). Перша любов — річ природна; друга — плід моральних людських зусиль; третя — дар благодаті Божої, одержуваної в Таїнстві як сім’я, яке підлягає духовно-моральному вирощуванню та обробленню.
А тепер зауважимо на такі слова Христа: Якщо хто приходить до Мене і не зненавидить свого батька та матері, дружини й дітей, братів і сестер, та ще й душу свою, той не може бути Моїм учнем (); вороги людини — її домашні (). Як усе це зрозуміти? Апостол говорить про любов у подружжі, любов до дітей, а Господь так винятково жорстко наполягає на любові тільки до Бога. Що все це означає?
Парадоксально, але це і є та основа, на якій тільки й можливе створення сім’ї як домашньої Церкви. Річ у тім, що людина в самій глибині своїй одна перед Богом. Не в людському розумінні «одинока» — Сам Бог сказав: недобре бути чоловікові самотнім (); а метафізично, як особистість, пов’язана з Богом так, що між людиною і Богом немає жодних проміжних ланок. Душа людини стоїть перед Богом одна, сама, без усього — й цей єдиний і перший зв’язок душі з Богом головніший та сильніший за все на світі. Хоч як би чоловік не любив дружину (або дружина чоловіка), дітей, та й усіх людей, — передстояння душі, самої в собі, Богові незрівнянно більше, і сильніше, й важливіше. І при цьому тут немає жодної роздвоєності; людина зовсім не поставлена в болісну ситуацію «розриву», коли з великою мукою вона має відмовлятися від одного заради іншого; ці речі дивовижним чином поєднуються. Тут йдеться саме про те, що, в якому б найтіснішому єднанні з дружиною, дітьми не був християнин, незрівнянно головніше для нього — Христос.
І ми бачимо, що в Таїнстві шлюбу Господь і вносить Себе в серцевину подружжя; Він стає основою сім’ї. Й тільки Він оживотворяє і по-справжньому створює сім’ю. Чоловік через Христа стає єдиним з дружиною, і дружина через Христа — єдиною з чоловіком; заради Нього існує сім’я, як і все в Церкві існує заради Нього. Він дає подружжю і сили, і любов, і мудрість. Він дає належний лад усім аспектам сімейного життя — за умови, якщо подружжя натхненне Його шукати, Його любов’ю жити й ні на мить не ухилятися від Нього. Сам Він сказав: без Мене не можете робити нічого (), і Апостол Павло пише: ніхто не може покласти іншої основи, крім уже покладеної, а нею є Ісус Христос (). Жодні інші цілі, окрім життя у Христі, сім’ю як Церкву не створять: ні просто людська любов і прагнення до щастя; ні виховання і влаштування дітей; ні спільний побут і піклування про добробут, ніщо інше; але тільки Христос. Тільки Він надає всьому сенс, міцність, звершення, і — в усьому плині нашого буття — запоруку життя вічного, життя з Богом.
Прочитавши вищевикладене, багато хто напевно подумає: «який жах! та це справжнє гетто! релігійний фанатизм! в’язниця! вузькість! жахливі самообмеження!» тощо. Ні, тільки так і можливо знайти істинні та справжні любов, свободу, мир, щастя й найбільшу радість. Тільки у Христі; поза Ним — пекло, у всіх сенсах цього слова; без Христа все абсолютно безглуздо. І зовсім ніяка сторона людського життя не скасовується і не відсікається у християнстві; навпаки, життя у Христі дає людині та сім’ї всіляку повноту, внутрішнє багатство і досконалість. У відстороненні від гріха та страстей, у благодаті Божій все стає на своє місце, стає істинним, справжнім. Але до цього потрібно дозріти. Митрополит Антоній Сурожський саме тому інколи довгі роки не вінчав людей, які вже уклали шлюб, доки подружжя не приходило до усвідомлення християнського шлюбу не як просто людського союзу, а як зростання у Христі.
Отже, основою для будування сім’ї є любов — любов Христова, яка є спочатку не даністю, а завданням. Тому подружжю насамперед потрібно потурбуватися про те, щоб дати місце Богові в усьому просторі свого життя. Це означає, що перше в сім’ї, яка хоче стати домашньою Церквою — це церковність. Не обрядовість, не ідеологія, і не система заборон і повинності; церковність не зовнішня, не сприйнята механічно-формально або магічно, але справжня: долучення благодаті Святого Духа в Таїнствах, повчання в Слові Божому, молитва і моральна праця виконання заповідей, з метою богоспілкування, щоб початкове земне кохання подружжя зміцнювалося й преображалося Господом на справжню, досконалу, вічну любов, яка сягає за межі пізнання ().
Інший, врівні із любов’ю, наріжний камінь, на якому ґрунтується християнська сім’я — це мир. Його місце — в мирі (); якщо в сім’ї є немирність — ніякої духовності бути не може. Подружжя має докласти всіх зусиль до того, щоб у їхньому спільному житті не було скандалів, крику, злоби, відчуження одне від одного — все це руйнує сім’ю. Це також пов’язано із проблемою співіснування зі старшим поколінням. Чудово, коли є взаєморозуміння; але досвід свідчить, що це рідкість; часто доходить до крайнощів, тож людина постає перед вибором — кому віддати перевагу: своєму обранцю чи батькам. Це завжди важкі ситуації, їх потрібно намагатися уникати; але якщо питання постає рішуче, то Євангеліє дає настільки ж рішучу відповідь: залишить чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки (). Тому краще, якщо це можливо, сім’ї жити окремо від батьків; за умовами нашого життя це найчастіше буває важко, але досвід показує, що це служить і більшому миру, й збереженню добрих стосунків з усіма.
Але ось шлюб укладено. Й одразу змінюються акценти: якщо до шлюбу закоханим людям притаманне певне «ідеалізування», то шлюб — це вже цілковите спільне життя, в якому виявляються не тільки найкращі сторони подружжя — те, що зазвичай бачиться насамперед у період закоханості, — а й немочі, притаманні кожній людині. У наш час люди виховуються здебільшого споживачами; егоїзм, гедонізм (тобто прагнення отримувати від усього задоволення) та безвідповідальність — та атмосфера, в якій зазвичай формуються молоді люди, що стають чоловіком і дружиною. І, на жаль, ми бачимо, що величезна кількість шлюбів — і навіть церковних шлюбів — розпадається. Відбувається це, зокрема, й тому, що молоде подружжя налаштовує себе на те, що воно вкушатиме одне від одного винятково «щастя» — таке собі легке задоволення, яке не вимагає натомість ні відповідальності, ні праці. Потрібно відразу сказати, що таке розуміння «щастя» не можна класти в основу сім’ї. Щастя, як чогось міцного, того, що можна досягти й на чому заспокоїтися, на землі немає взагалі. Земля — місце перебування занепалої людини, і щастя знаходиться тільки там, де це падіння долається, тобто у Христі Спасителі.
В основу ж шлюбу мають бути покладені якраз ті речі, які не виховуються, не культивуються сьогодні в нашому суспільстві, — а саме: взаємна повага і прийняття одне одного, жертовність, терпіння і смиренність. Й звісно, ще до шлюбу обов’язково має бути перевірене взаєморозуміння і повна довіра одне одному. Якщо цього немає, то після весілля раптом виявляється, що сім’я — це не тільки нескінченне продовження солодкої закоханості; це насамперед жертовне самообмеження заради свого обранця. Дружина, виявляється, повинна й обід чоловікові готувати, і шкарпетки йому випрати, й таке інше — а не базікати годинами телефоном із подругами; чоловік, виявляється, має змінити свої звички й прихильності — у першу чергу віддавати перевагу товариству дружини перед друзями, а не бовтатися з ними десь вечорами; не втикатися в телевізор після роботи, а допомагати дружині хоч посуд помити… тощо. видалити видалити
Християнський шлюб за визначенням позбавлений усілякої легковажності; подружжя-християни повинні налаштуватися, в повному сенсі цього слова, на аскетичний подвиг — відмови від себе. Не «щастя» — воно саме прийде, коли життя побудується за Євангелієм, — а, повторимо ще й ще раз, любов, задля якої треба нести подвиг роботи над собою, взаємного терпіння, смирення, послуху, — ось фундамент, на якому будується християнська сім’я.
Можна подумати: «труд, подвиги… ніякого життя взагалі! це неможливо!» Але якраз у Таїнстві й подається благодать Святого Духа, яка і допомагає подружжю в цій праці, цією працею вона розкривається і приносить плід — любов, справжнє щастя і, головне, — життя вічне.
Усе це вимагає зрілості, свідомості, певної твердості життєвих позицій, великої відповідальності, — тих якостей, які сьогодні є рідкісними, і які обов’язково мають бути перевірені до шлюбу; але й у шлюбі ці якості подружжя мусить у собі виховувати. А подвиг, тобто спонукання себе на добро, на виконання заповідей Божих і протидію гріху — невіднятна приналежність наша, якщо ми — справді християни: і в шлюбі, і поза шлюбом, і на всіх шляхах нашого життя — нікуди ми від цього не подінемося; і нарікати тут абсолютно нема на що. Спасіння душі, розкриття в собі благодаті Святого Духа без труда самовиховання, без подвигу неможливе; але це і є те, що робить нас християнами. Тож потрібно налаштуватися на те, що будування сім’ї — це саме християнський подвиг життя; поза цим сім’ю як Церкву створити неможливо.
На завершення можна згадати чудові слова преподобного Силуана Афонського: усі ми на землі проходимо свій послух від Бога, своє служіння Церкві: хто — у сім’ї, хто — у чернецтві; хто — цар, хто — патріарх, хто — прибиральниця, і так далі; але в Царстві Божому вищим буде той, хто найбільше любить Бога, — абсолютно незалежно від чинів, положень, сану, стану шлюбного або безшлюбного, та всього іншого. Тож насамперед про це мусимо думати та дбати; а шлюб теж є нічим іншим, як саме школою цієї любові.
Використано працю Ігумена Петра (Мещерінова) “Життя у Церкві. Основи православного світогляду”.
Для цитат зі Святого Письма використовується сучасний переклад Українського Біблійного Товариства.