Історія Церкви Христової у ХХ столітті написана не стільки чорнилом на папері, скільки кров’ю мучеників на стінах тюремних камер та сльозами молитви у таборах. Харківська земля, цей багатостраждальний край, приховує у своїх надрах безліч безіменних могил, а в архівах — тисячі пожовклих папок, що зберігають пам’ять про тих, хто поліг жертвою безбожної людожерної влади. У день пам’яті архимандрита Варсонофія (Мамчича) ми відкриваємо одну з таких папок — архівно-слідчу справу № 13553. За невеликою кількістю сторінок з сухими казенними формулюваннями прихована трагічна і водночас велична доля вірного сина Церкви і пастиря слобожанського, чий земний шлях обірвався у вирі «Великого терору».

Варто лише на мить замислитися над початком життєвого шляху майбутнього страстотерпця, як перед нами постає картина, разюче відмінна від похмурих тюремних стін 1937 року. Валентин Михайлович Мамчич, що народився 1875 року в Санкт-Петербурзі, належав до дворянського роду з полтавським корінням. Син полковника, вихованець елітного Імператорського училища правознавства, яке він успішно закінчив у 1897 році, — юнак мав перед собою блискучі перспективи світської кар’єри, багатства та шани.

Проте душа його прагнула іншого суду і вищого закону. Вже за два роки після завершення навчання, у 1899-му, молодий юрист відкладає кодекси законів земних, аби цілковито присвятити себе Закону Божому. Він приймає чернечий постриг з ім’ям Варсонофій. Знаменним є те, що у 1909 році в сан ієромонаха його висвячував архиєпископ Ярославський Тихон (Бєлавін) — майбутній Патріарх-сповідник, чиє благословення, немов незрима печатка мучеництва, лягло на подальшу долю отця Варсонофія.

Довгий час він ніс послух у монастирях Ярославської землі, а в розпал Першої світової війни, у 1915 році, Промисел Божий привів його до Харкова, у Свято-Покровський монастир. Тут він став свідком і учасником трагічних подій революції, руйнування святинь та гонінь. В архівах збереглося свідчення високої оцінки його служіння: резолюцією Святійшого Патріарха Тихона від 1 лютого 1924 року ієромонаха Варсонофія було призначено єпископом Лебединським, вікарієм Харківської єпархії. І хоча через вихор репресій та історичні обставини ця хіротонія так і не відбулася (або ж про неї не лишилося документальних згадок), для Церкви він назавжди залишився обранцем Божим, гідним святительського сану.

Згідно з офіційними документами, на момент арешту в 1937 році отець Варсонофій був у сані архимандрита. Втім, для радянської каральної машини його високий духовний сан та дворянське походження були лише обтяжуючими обставинами. У протоколах допитів перед нами постає образ мандрівного пастиря, «безпарафіяльного священника», який, не маючи де голови прихилити після закриття монастирів, тулився у добрих людей на Холодній Горі, живучи з милостині вірних.

***

На першому допиті 10 грудня 1937 року сам отець Варсонофій зі смиренною гідністю так описував слідчому своє життя :

«Після навчання в юридичному училищі у 1899 р. пішов у монастир… У 1915 р. я переїхав до м. Харкова, у Покровський монастир, де перебував ієромонахом до 1922 р. З 1922 р. по теперішній час — безпарафіяльний священник; періодично служив у Ново-Троїцькій церкві, Різдвяній та Новоселівській Богородичній церкві. З часу закриття Новоселівської церкви відвідую та звершую богослужіння у церкві Казанській на Лисій Горі м. Харкова…

З приїздом до м. Харкова у 1915 р. моїм місцем проживання був монастир. У 1922 р., у зв’язку із закриттям монастиря… моїм основним місцем проживання був Уткінський провулок, потім з 1933 р. по теперішній час проживаю на Камській вул. у будинку № 38. Матеріально і взагалі в житті допомагає мені квартиронаймачка Лаврова Кіра Миколаївна, що живе зі мною в одному будинку… Періодично на квартирі мене відвідують віруючі, приносячи з собою різні продукти, що є джерелом мого існування».

У цих скупих рядках — трагедія цілого покоління духовенства, яке, втративши все земне, зберегло найголовніше — вірність Христу і Його Святій Церкві. Але, як дві тисячі років тому в саду Гетсиманському, так і в харківських катівнях НКВС, долю праведника вирішували ще до суду. Слідству не потрібна була істина — потрібен був «матеріал» для розстрільного вироку. За тиждень до офіційної дати арешту, 21 та 23 грудня, слідчий Бабиченко викликає двох свідків. Їхні свідчення, записані під копірку казенною мовою, вражають своєю абсурдністю і неприкритою злобою, в якій, однак, чітко проступає рука самого чекіста.

Першим свідком виступає Павло Курасовський, службовець з «нижчою» освітою, який нібито добре знав отця Варсонофія 15 років. Його свідчення — це набір найстрашніших для радянської влади звинувачень, вкладених у вуста священника. Курасовський стверджує:

«МАМЧИЧ является священником — тихоновцем, который… являлся злейшим врагом Советской Власти… В своей контр. революционной агитации выпячивал как основной вопрос… это убийство т. СТАЛИНА и его личных подручных… т.т. МОЛОТОВА, ВОРОШИЛОВА, КАГАНОВИЧА».

Літній чернець, який все життя присвятив молитві і живе з милостині, раптом перетворюється на небезпечного терориста, що планує замахи на верхівку Кремля! Але те, що здається хворобливою фантазією донощика, було буденним стандартом для нескінченного потоку «справ», винищуючих усе живе та талановите, що ще лишалося в людях. Смиренному архимандриту приписують слова, які міг вигадати лише божевільний або провокатор:

«Ну послушники божьи, приближается начало конца уничтожения большевистской заразы… великим гением человечества Гитлером, после чего он же и явится не замедля освободителем России».

Другий свідок, Єфрем Резніченко, партієць з 1927 року, «доповнює» картину. У його свідченнях дім на Холодній Горі, де збиралися віряни для спільної молитви, перетворюється на штаб контрреволюції:

«Основным местом — для проведения своей контр. революционной работы у МАМЧИЧА была его квартира… Сюда систематически собирались тихоновцы… Устраивались эти собрания исключительно с целью вовлечения в число верующих окружающего населения и проведения подлой анти-советской агитации».

Комуніст Резніченко приписує священнику заклики бойкотувати вибори і знову повторює програмні тези про терор і Гітлера. Особливо цинічно звучать слова про те, що молитва була лише прикриттям:

«Совершение богослужений МАМЧИЧУ нужны были исключительно для того чтобы — после него — сейчас-же собирать вокруг себя верующих и проводить свою подрывную контр. революционную агитацию».

Так, з молитовних зібрань, де люди шукали розради у Бога серед мороку безбожництва, слідчі ліпили образ підпільної терористичної організації. Ці протоколи — страшний пам’ятник епохи, де віра в Бога прирівнювалася до найтяжчого державного злочину, а лжесвідчення ставало нормою партійної совісті.

***

26 грудня оперуповноважений 4-го відділу УДБ ХОУ НКВС, молодший лейтенант держбезпеки Епельбаум, підписує фатальне «Постановление», в якому суха канцелярська мова намагається винести вирок не лише людині, а й самій вірі:

«…рассмотрев материалы по обвинению гр. МАМЧИЧА Валентина Михайловича, 1875 г. рождения, урож. г. Ленинграда, поп — архимандрит… в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 54-10 ч. 2-я УК УССР, выразившихся в том, что он проводит систематически агитацию против Советской власти…
Постановил: Мерой пресечения избрать содержание под стражей».

За два дні, 28 грудня, у маленький будинок на вулиці Камській, 38 (нині вулиця Олега Адамовського) прийшли непрохані гості. Співробітник НКВС Мельник мав на руках ордер № 91/42, який давав йому повну владу над життям священника. Убогість протоколу обшуку, складеного нашвидкуруч, є промовистою сама по собі. У «підозрюваного в агітації та тероризмі» не знайшли ані зброї, ані антирадянської літератури, ані золота. Все його «багатство», старанно перелічене у квитанції про вилучення цінностей, вмістилося у кілька рядків: «Гробик, Чашечка сер. [срібна], Два креста сер. [срібні] с сереб. цепком». Ці скромні літургійні предмети — дароносиця для причастя хворих («гробик»), лжиця та натільні хрести — були єдиним скарбом, який отець Варсонофій накопичив за роки служіння.

Так розпочався його хресний шлях. Зі скромної келії він потрапив у харківські катівні НКВС.

***

Що криється за казенною, мертвою протокольною мовою катів та їх прислужників? Що відчувала жива людина, що потрапила до смородливої пащі диявола? У автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» уродженець Охтирки письменник Іван Багряний (Лозов’яга Іван Павлович), який у той самий час проходив усі кола пекла харківської внутрішньої тюрми НКВС на Раднаркомівській та Холодногірської тюрми, залишив нам свідчення про те, що насправді стоїть за тими короткими фразами. За ствердженням автора, «всі прізвища в цій книзі… є правдиві».

Ось що бачить герой роману Андрій Чумак, вперше потрапивши до камери:

«Двері відчинилися і — Андрій аж поточився від несподіванки: перед ним постала камера, повнісінька голих людей. Ті голі люди сиділи або по — турецьки, або вклякнувши навпочіпки й рачки, худі аж чорні, зарослі бородами, з великими синцями під хоробливо запаленими очима…

— «Божевільні!» — майнуло в Андрієвій голові… Та удар ногою в спину вштовхнув його в камеру й двері за ним закрилися на всі замки й засуви».

Але за цим жахливим видовищем ховалася трагедія кращих людей того часу. Коли Андрій приготувався до оборони, гадаючи, що потрапив до бандитів, один із в’язнів, «дідок із виглядом Христа, щойно знятого з розп’яття», відкрив йому правду про те, хто насправді сидить у цій задусі:

«— Ви не бійтесь, товаришу!.. Це все порядні люди… Оце ось священник Петровський… Оце ось професор Марксо–ленінського інституту — Юлій Романович Гепнер… Оце ось професор медицини — лікар Литвинов… Оце ось секретар Чугуївського райпарткому — товариш Руденко… Оце ось агроном ОблЗУ — тов. Прокуда… Оце ось асистент професора з кафедри сільського господарства — тов. Краснояружський… Оце ось директор Харківського тракторного заводу — тов. Свистун… Оце ось завгосподарством Харківського паротяго–будівельного заводу — тов. Охріменко… Оце ось інженер з ХЕМЗу — тов. Ляшенко… Оце ось колишній член ЦЕКУКи — тов. Ягельський. Оце ось доцент… товариш Зарудний, брат того знаменитого, якщо знаєте… Оце ось професор і директор — тов. Приходько… Оце ось чемпіон УССР, тяжкий атлет, тов. Виставкін… Оце ось…

Дідок атестував, а в Андрія помалу опускалися руки, відлипала спина від дверей і очі дерлися на лоба.

— Роздягайтесь, — закінчив дідок свою атестацію сумно. — Ми всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. І не думайте злого.

Андрій почервонів (Господи, який же він дурень!), а водночас зрадів, це чудесно, що він має таке знамените товариство! … — На середину, на середину сідайте, товаришу!.. — зашепотіли всі. — На середину. Розкажіть нам щось. Ви ж з волі? «Як він міг дати маху! Всі такі милі, благопристойні, хоч і змучені люди».

— Тільки Ви тихенько, — поінформував хтось пошепки, — ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати… Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. Ми так уже по кілька місяців. І тут повнісінька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте…».

***

Того ж дня, 28 грудня 1937 року, одразу після арешту та принизливого обшуку, отець Варсонофій опинився віч-на-віч зі слідчим Бабиченком — тим самим співробітником «запасу УДБ», який тижнем раніше старанно фіксував наклепи «свідків». Розпочався двобій двох світів: з одного боку — каральна машина, озброєна брехнею та владою, з іншого — літній священник, озброєний лише правдою та вірою.

Протокол цього допиту є навдивовижу лаконічним. У ньому немає розгубленості чи страху з боку обвинуваченого. На кожне агресивне запитання отець Варсонофій дає чітку, виважену відповідь, не називаючи жодного імені, не піддаючись на провокації. Наводимо цей діалог повністю:

Слідчий: Ви звинувачуєтесь у тому, що вели систематичну контрреволюційну агітацію серед віруючих та навколишнього населення. Пропоную вам правдиво розповісти про свою контрреволюційну діяльність.

Отець Варсонофій: Я заперечую пред’явлене мені звинувачення у тому, що я займався контрреволюційною агітацією або ж якою б то не було контрреволюційною діяльністю.

Слідчий: Коли і з якою метою проводилися у вас на квартирі нелегальні збіговиська та зібрання віруючих?

Отець Варсонофій: У моїй квартирі ніколи не відбувалося жодних зібрань, за винятком відвідувань мене віруючими вдома з метою надання мені матеріальної допомоги.

Слідчий: Ви брешете! Слідство має у своєму розпорядженні всі дані, що викривають Вас як активного діяча «тихоновського» руху, який систематично займався контрреволюційною діяльністю. Пропоную припинити відпиратися і розповісти правдиво й детально про всю свою контрреволюційну діяльність.

Отець Варсонофій: Я вдруге заперечую пред’явлене мені обвинувачення у тому, що я займався контрреволюційною діяльністю; я лише належав і належу донині до Тихоновської Церкви.

У цій останній відповіді — вся суть сповідницького подвигу. Архимандрит Варсонофій не визнає вигаданих політичних злочинів, але твердо засвідчує свою приналежність до істинної, канонічної Церкви, яку радянська влада зневажливо іменувала «тихоновщиною». Це була єдина його «провина», і він не зрікся її навіть перед лицем смертельної небезпеки.

Та щоби ця лаконічність записаного у протоколі не ввела нас в оману, звернімося знов до «Саду Гетсиманського». Ще у камері сусід Охріменко попереджає Андрія «про те, що «дуже б’ють». Тут у камері половина битих. Але ніхто не признається, бояться. Коли він говорив про те, що «б’ють», то зовсім знизив голос до ледве чутного шепоту, але тут же й підбадьорив Андрія: «Хтозна, а може, й не б’ють». Тоді Андрій запитав Охріменка усторч: «А Вас били?» Охріменко замовк, втягнув голову в плечі й нічого не сказав…».
І згодом, на першому допиті, після начебто спокійної розмови зі слідчим,

«…до кімнати почали заходити гості. Спочатку зайшов якийсь хлопчина в шовковій білій майці — короткорукавці, з голеною головою, наспортований, як боксер… За першим увійшло ще двоє, теж таких самих дебелих хлопців у цивільному. Всі вони «впізнавали» Андрія й своє приємне здивування виявляли відповідними приятельськими вигуками. Всі троє розташувалися, хто на стільці, хто на підвіконні, й сміялися помежи собою. Хлопці дивилися на Андрія, Андрій дивився на хлопців і не бачив у них нічого страшного, такі собі милі, добродушні хлопці.

— Футболіст? — звернувся до Андрія перший з цікавим запитанням, розглядаючи Андрієві біцепси й всю його фігуру. Два інших засміялися. Андрій промовчав, лише знизав плечима. А перший, не чекаючи навіть відповіді, відповів сам:

— Я бачу, що футболіст. Це добре. Ми теж футболісти… Запитання були такі добродушні і такий добродушний сміх усіх трьох, що Андрієві навіть не спадало на думку шукати якогось смислу за тими словами…

… До кімнати зайшов низенький, широкогрудий і широкоплечий чоловік, теж молодий і теж в вільному.

— Начальник відділу Великін! — відрекомендував слідчий з посмішкою. Великін зупинився посеред кімнати:

— А — а, Чумак, — протяг він крізь зуби. — Ну, як? — звернувся з запитанням до слідчого. Слідчий знизав плечима:

— Мовчить, сволоч.

Великін зімкнув щелепи й нічого не сказав. Підійшов до Андрія, постояв перед ним, міряючи його поглядом з головні до п’ят. І враз з усього маху вдарив в обличчя. …Хтось раптовим ударом вибив ногою стілець з — під нього, й Андрій упав на підлогу. Схопився миттю, але удар під коліна повалив його знову. І затанцювали над ним усі п’ятеро. Били його ногами, качали по підлозі, садили черевиками по чому попало. Андрій закривав ліктем обличчя й все намагався схопитися, але марно. Намагався спіймати котрогось руками, але його били по руках, відтоптували їх… Тоді він став захищати ліктями лице й голову та затуляти колінами живіт. П‘ятеро здоровенних «футболістів» гасали над ним, качали по всій кімнаті й несамовито кричали:

— Гад! Фашист! Фашистська морда! Говори! Ти будеш говорити!? Розколюйся! Розколюйся, петлюрівська наволоч! Говори!! Враг народа!!

Хтось кричав найдужче, погано вимовляючи «р», — його «р» скидалося на «і» — «контієволюціонеі». Це Великін. Інші кричали правильно, але так само несамовито. І сходили буйною, неуявною лайкою та епітетами, яких немає в жодному словникові, приголомшуючи навіть мужське вухо своїм цинізмом…».

***

Наступного дня, 29 грудня, слідчий Бабиченко влаштував очну ставку. Це був один із найважчих психологічних прийомів НКВС: поставити жертву навпроти людини, яка зводить на неї наклеп, аби зламати волю обвинуваченого або змусити його виправдовуватися.

Перед архимандритом Варсонофієм сів Павло Курасовський — той самий «давній знайомий», який ще нещодавно, можливо, брав у старця благословення або приносив йому хліб. Тепер він на очах обвинуваченного монотонно повторював завчений текст доносу. У протоколі зафіксовано, як свідок знову вилив потік абсурдних звинувачень: про «звірину ненависть», про надії на Гітлера та створення «терористичних груп» із числа парафіян Лисої Гори. Кожне його слово було цвяхом у хресне древо архимандрита. Курасовський свідчив:

«Я повністю підтверджую свої свідчення… про контрреволюційну діяльність МАМЧИЧА В. М… Він доводив, що тільки знищення СТАЛІНА може розв’язати руки обманутому народу… закликав виділяти серед віруючих осіб, здатних взяти зброю і розправитися з місцевими більшовицькими заправилами».

Коли цей потік наклепів вичерпався, слідчий звернувся до отця Варсонофія з коротким запитанням: «Обвинувачений МАМЧИЧ, чи підтверджуєте ви сказане тут свідком Курасовським?»

Відповідь була блискавичною і непохитною. Архимандрит Варсонофій, не вдаючись у полеміку з лжесвідком, не виявляючи гніву чи розпачу, спокійно відповів:

«Ні, не підтверджую, оскільки ніде і ніякою контрреволюційною агітацією я не займався, як і всім тут сказаним свідком Курасовським».

Перед нами ще одне свідчення сили духу мученика. Він не втрачає своєї гідності, не виправдовується перед катами, бо знає, що його Голгофа вже визначена, а його суддя — не Бабиченко і не Епельбаум, а Господь Бог. Очна ставка закінчилася поразкою слідчого: зламати волю архимандрита не вдалося.

***

Після провалу очної ставки, коли стало зрозуміло, що ані психологічним тиском, ані погрозами зламати волю архимандрита Варсонофія не вдасться, бюрократична машина терору перейшла до заздалегідь визначеної розв’язки. 30 грудня 1937 року, лише через два дні після арешту, молодший лейтенант держбезпеки Епельбаум складає «Заключительное постановление» — документ, що є квінтесенцією сталінського «правосуддя».

У цьому тексті, що ніби підсумовує «слідство», немає й тіні сумніву чи об’єктивності. Епельбаум механічно повторює найабсурдніші наклепи, вирвані з протоколів допитів «свідків», і подає їх як доведені факти. Він знову пише про «систематичну антирадянську агітацію», «терористичні тенденції», «нелегальні наради» та божевільні заклики до вбивства Сталіна і надії на Гітлера. Слідчий старанно вибудовує образ запеклого ворога, спираючись виключно на брехню.

Проте навіть у цьому обвинувальному акті, як тріщина у кривому дзеркалі, проступає правда. Посеред потоку наклепів Епельбаум змушений зафіксувати: «Допрошенный… МАМЧИЧ Валентин Михайлович виновным себя не признал». Ця коротка фраза, загублена серед брехні, є найважливішим свідченням. Вона показує, що отець Варсонофій до кінця зберіг гідність і не обмовив ані себе, ані інших. Але для каральної системи це не мало жодного значення. Вирок був уже написаний, і доля священника вирішувалася не в кабінеті слідчого, а у вищих інстанціях — на засіданні позасудового органу, «особливої трійки».

***

Наступний аркуш справи — виписка з протоколу засідання тієї самої «особливої трійки» УНКВС по Харківській області, датована тим же днем, 30 грудня 1937 року. Сам факт, що «обвинувальний висновок» і «вирок» датовані одним числом, свідчить про те, що жодного реального розгляду справи не було. Це був конвеєр смерті, що працював без зупинок, а папери лише оформлювали вже прийняте рішення.

Документ, що дає дозвіл вбити людину, дуже простий та короткий. Дві колонки: «Слухали» і «Постановили». У першій — сухий перелік даних про людину. У другій — одне слово, що обриває земне життя:

«МАМЧИЧ Валентина Михайловича — РАССТРЕЛЯТЬ».

І як фінальний акт цинізму, як спроба пограбувати навіть того, хто не мав нічого, — додаток: «Майно, що належить особисто МАМЧИЧУ, — конфіскувати». Згадуючи протокол обшуку, ми розуміємо, про яке «майно» йдеться. Це ті самі «гробик»-дароносиця, срібна чашечка-лжиця та два натільні хрести. Каральна система, вбиваючи тіло, намагалася забрати й останні символи священного служіння, не розуміючи, що головний скарб — вірну душу мученика — вона відібрати не в силах. Так завершилося земне коло пекла для священномученика Варсонофія. Його справа була закрита, а доля — вирішена.

***

Між поспішним вироком «трійки» 30 грудня та останніми кроками мученика у світі цьому пролягла тиша довжиною у двадцять днів. Двадцять днів очікування у камері смертників, сповнених молитов, які неможливо внести до будь-яких протоколів… Для виконання вироку кати обрали день, сповнений найглибшого духовного символізму, 19 січня. День, коли Православна Церква святкує одне з найвеличніших свят — Богоявлення, Хрещення Господнє. В той час, коли небо відкрилося над Йорданом, явивши світові Святу Трійцю, у темних підвалах харківського НКВС для нового мученика відкривалося Небо вічності. В ту саму ніч, коли мільйони вірян потайки освячували воду, згадуючи Хрещення Спасителя, кров священномученика Варсонофія ставала його власним хрещенням у безсмертя.

Остання сторінка справи — «АКТ», бюрократичний некролог, написаний рукою вбивць. У ньому зазначено, що 19 січня 1938 року о 22 годині 20 хвилин вирок було виконано. Документ — взірець диявольської буденності. Комендант ХОУ НКВС Зелений, прокурор Дьомін та начальник спецкорпусу Кашин — три прізвища під актом, що засвідчує вбивство. Особливо цинічною виглядає присутність прокурора — людини, покликаної наглядати за законом, — у процесі абсолютно беззаконного знищення.

Фраза «привели в исполнение постановление» намагається замаскувати звірячу суть убивства стерильною мовою канцелярії. Але за цими словами стоїть постріл у потилицю, тіло, скинуте у безіменну яму десь у Лісопарку, і ще одна таємниця, яку земля зберігатиме десятиліттями.

Трикутний штамп НКВС поставив останню печатку на земній справі архимандрита Варсонофія. Та в ту саму мить, о 22:20 в день святого Богоявлення, його шлях страстотерпця завершився, і розпочався шлях небесного заступника за землю, що стала його Голгофою.

***

Як би не ховали своє беззаконня по підвалах загублені душі, але й на те пекельне дійство були свої свідки. Багатьох ревних виконавців згодом розмолола та ж машина, якій вони вірно служили. Багряний розповідає, як Олексій Копаєв, начальник Грунського райвідділу НКВД, теж потрапляє до засуджених і у страшному розпачі намагається сповідатися однокамернику.

… — Слухайте… — промовив він благальним голосом. — Я розкажу вам про те, як тут розстрілюють… Добре? Я розкажу…

Він благав, він просив, йому, видно, було тяжко носити той тягар на серці, й він хотів з — під нього вивернутися, він хотів сповіді.

— Добре, — зітхнув Андрій.

І Копаєв розповів, як тут розстрілюють.

— Ви, напевно, чули, як ночами гудуть тут машини… Так от, то звукова заслона, а за тією заслоною й розстрілюють… Я вам казав, що тут кожен мусить бути бодай раз присутнім при розстрілах. Деякі бували й по кілька разів… Деякі навіть бравують і беруть револьвера до рук, щоб довести, що в них рука не тремтить, разок стрелити… Я був теж раз… Все це відбувається так:

Внизу є великі камери — льохи — такі, як от були «брехалівки», зовсім такі. Ці камери були, вони й тепер є. От людей забирають з різних тюрем з «вещами» й звозять до таких камер. Люди нічого не запідозрюють, думають, що це їх привозять на допит або відправлятимуть на етап. Курять собі, гомонять, чекають виклику. Бувало, що назвозять в таку камеру по 250 чоловік і більше. Це майже кожної ночі відбувається. З такої камери ведуть двері в іншу. Ті двері добре оббиті сукном з другого боку, так, що крізь них нічого не чути. За тими дверима велика порожня кімната, в ній стіл, за столом сидить прокурор. До речі, завжди п’яний, бо тверезий того не витримає. Перед прокурором список приречених.

Черговий оперативник викликає людей:

— Іваненко! (вже не бавиться в піжмурки на «І» чи на «Ч», а просто) — Іваненко! давай без вещей!

Іваненко лишає «вещі», затягається наостанку цигаркою, передає недопалок товаришеві й, нічого не запідозрюючи, йде «без вещей», він іде, може, в якійсь формальній справі. Двері пропускають і зачиняються за ним. Він підходить до столу.

— Прізвище? — запитує прокурор не глядячи, байдуже.

— Іваненко.

Прокурор махає рукою в напрямку других дверей. Він не перепитує навіть ім’я й по батькові або питає ім’я, але не питає по батькові. Тому часто замість Іваненко Івана Івановича розстрілюють Іваненка Івана Трохимовича. Але яка різниця! Другим разом розстріляють і Івана Івановича, де він дінеться?

Людина — Іваненко, Петренко чи Гриценко — відчиняє двері й вступає в вузенький темний коридорчик… До речі, в тім коридорчику стоїть столик, а в нім в часи «відпочинку» завжди лежить наган, яким розстрілюють — орденоносний наган, бо нагороджений орденом за постійну вірну службу в «боротьбі з ворогами народу»… Голос говорить людині «Прямо!» Людина йде, і перед нею відчиняються другі двері. Сліпуче сяйво б’є в очі — за тими дверима яскраво освітлений льох… Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє їй в потилицю… Й штовхає в льох… В льоху кипить робота…

А тепер — хто ж розстрілює?

Ви звернули увагу, як зі мною зустрівся вчора Мельник?.. Так ось цей Мельник і розстрілює!..

Андрій був безмежно вражений. Не повірив. Дуже вже то дико. Але Копаєв повторив тихо й твердо:

— Так. Оцей Мельник і розстрілює.

«Боже мій!.. Значить… Так от чому Мельник має право безкарно роздавати махорку! От чому він поводиться так вільно в цім пеклі !..»

А Копаєв вів тремтливим шепотом:

— Так… Розстрілює Мельник. І ще один. Тут є такий червоновидий, веселий, чорнявий хлопець, що завжди вдень розносить передачі, коли хтось має. Так от він є тим другим. Вони завжди — кожної ночі! — працюють на пару. Один стріляє, другий добиває вже лежачих, тих, кого не взяла зразу куля… Тієї ночі, коли я був присутній, розстріляно 296 (двісті дев’яносто шість!) чоловік… Стріляв чорнявий, а Мельник добивав. Він орудував коротеньким ломиком, яким ударяв недострелену жертву по голові… І він це робив так само спокійно й діловито, як він робить під час свого дижуру перевірку камер… Пам’ятаю й ніколи не забуду: тієї ночі стрелили одного молодого інженера. Стрелив той чорнявий і штовхнув. Інженер упав у льох, але був живий. Очунявши, він відповз на руках до стіни, сперся на неї спиною й безтямними очима дивився на все, що відбувалося… Мельник підійшов до нього з ломиком і зазирнув у очі.

— Що, надивляєшся? — спитав він лагідно. — Ну, надивляйся, надивляйся.. — і продовжував далі свою працю.

Цементова підлога льоху зроблена так, як на бойні, похило, з канавкою для стоку крові й води… Люди падали й падали, їх тут же роздягали догола помічники… їх працювала бригада — всі оті наглядачі й чергові виконують цю функцію в ті дні, коли вони не чергують в коридорах: якщо ви спостережливий, ви мусили помітити, що в кожного з них часто бувають червоні, невиспані й дивні очі вранці, — це буває після таких от ночей… Отже, людей роздягали й складали в штабелі… Тієї ночі були накладені штабелі по обидва боки попід стінами. А посередині була гора одежі…
Як уже все було закінчено, як уже була покладена в штабель остання жертва, Мельник, витираючи спітніле чоло, підійшов зі своїм ломиком до нещасного інженера, що все сидів і безтямно випинав очі:

— Ну що, надивився? — запитав Мельник ласкавим, стомленим голосом. — Ну, а тепер —відправляйся! — і цюкнув ломиком по голові…

***

Минуло півстоліття. Держава-вбивця, що збудувала своє існування на крові та брехні, почала розсипатися, і в її передсмертній агонії, у роки «перебудови», з’явилася спроба відновити хоча б крихти справедливості. 3 червня 1989 року, через 51 рік після розстрілу, прокурор Харківської області підписав «Заключение» про реабілітацію Валентина Михайловича Мамчича.

Цей документ, складений такою ж холодною, казенною мовою, як і обвинувальні постанови 1937 року, є страшним свідченням сам по собі. У ньому система, не каючись і не вибачаючись, сухо констатує: так, людину звинуватили в антирадянській агітації та тероризмі; так, її розстріляли за постановою позасудового органу. А тепер, на підставі нового указу, він «підпадає під дію» закону про реабілітацію. Безлика державна машина, що одного разу перемолола життя, тепер іншим своїм рухом повертала ім’я із небуття. Але ця земна, запізніла реабілітація лише знімала з мученика тавро «ворога народу», повертаючи йому статус невинно вбитого громадянина. Вона не могла осягнути суті його подвигу.

***

Справжня, духовна справедливість прийшла пізніше, коли Свята Церква змогла нарешті прославити своїх новомучеників. Визнання подвигу архимандрита Варсонофія та інших сповідників віри Слобідського краю отримало своє соборне, літургійне звершення влітку 1993 року. 22 червня Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення про причислення до лику місцевошанованих святих сонму новомучеників та сповідників, що постраждали на нашій землі, встановивши спільний день їхньої пам’яті 19 травня (1 червня за новим стилем).

А вже 3 та 4 липня, під час першосвятительського візиту до Харкова, Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир, звершив довгоочікуваний чин їхнього прославлення. Під склепіннями кафедрального Благовіщенського собору, в присутності тисяч вірян, ім’я архимандрита Варсонофія та інших мучеників вперше пролунало не як згадка про невинну жертву, а як молитовне звернення до святого. Так, через десятиліття забуття і мовчання, Церква урочисто засвідчила: ті, кого світ вважав переможеними, увінчані в Царстві Небесному вінцями переможців.

У наступному 1994 році, 8 грудня, Харківське Єпархіальне Управління надіслало до Свято-Покровського монастиря, останнього офіційного місця служіння отця Варсонофія, історичний лист за підписом Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака). Спираючись на згадану вище постанову Священного Синоду, документ сповіщав: ім’я священномученика архимандрита Варсонофія (Мамчича) внесено до списку новомучеників. «Виходячи з вищевикладеного, закономірно шанувати пам’ять вищевказаного сповідника віри на місці його служіння, в день його мученицької кончини 19 січня за н. ст., на що Вам преподається наше архипастирське благословення».

Цей лист завершував довгий шлях. Те, що було колись секретною «справою № 13553» в архіві КДБ, стало житієм святого. Архипастирським благословенням встановлювався день пам’яті — 19 січня, день його мученицької кончини, день його народження у вічність.

***

Історія священномученика Варсонофія — це не просто розповідь про минуле. Це живе нагадування про те, що святість народжується не в тиші безтурботних епох, а в полум’ї випробувань. Для нас, харків’ян, він не абстрактний святий з давніх патериків, а близький заступник, що ходив цими ж вулицями, молився в наших храмах і освятив цю землю своєю кров’ю. У його молитовному предстоянні перед Престолом Божим наше місто знаходить небесного покровителя, що знає наші болі і скорботи не з чуток.

Його приклад — це тихий, але могутній докір нашій епосі. У час, коли ми маємо свободу віри, за яку він віддав життя, ми часто розмінюємо її на марноту та лінь, на страх та зневір’я. Архимандрит Варсонофій, позбавлений усього — дому, сану, свободи і, зрештою, життя, — зберіг головне: вірність Христу і людську гідність. Його сповідництво — це не гучні промови, а спокійне, тверде «ні» брехні. Це сила духу, яка виявилася міцнішою за всю репресивну машину тоталітарної держави.

Сьогодні, коли триває війна, коли духовні нащадки колишніх катів НКВС знову, вже відкрито, намагаються нас знищити, тихий подвиг харківського святого набуває особливої актуальності. Він вчить нас, що справжня сила — в непохитній вірі та готовності стояти за правду до кінця. І поки пам’ять про нього жива, поки ім’я священномученика Варсонофія звучить у молитві, його жертва, наче зерно, кинуте в землю, проростає новими поколіннями вірних, для яких його життя назавжди залишиться дороговказом і джерелом натхнення.

---

ДЖЕРЕЛА

• ДАХО — Ф. Р. 6452. — Оп. 3. — Спр. 2519. Архів УКДБ при РМ УРСР по Харківській області, арх. № 13553
• «Імператорське Училище Правознавства і Правознавці в роки миру, війни і смути». — Мадрид, 1967. Алфавітний список випускників Училища.
• ЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК СПРАВ, ЩО ЗБЕРІГАЮТЬСЯ У ФОНДІ № 831 (ОПИС 1) РДІА — «КАНЦЕЛЯРІЯ ПАТРІАРХА ТИХОНА І СВЯЩЕННОГО СИНОДУ». № справи 265. Про відкриття в м. Лебедині Харківської єпархії кафедри вікарного єпископа.
• Журнал № 1 Засідання Священного Синоду УПЦ від 22 червня 1993 р. // Архів Канцелярії Київської Митрополії УПЦ.
• лист Харківського Єпархіального Управління наміснику Свято-Покровського монастиря м. Харкова архимандриту Віталію (Жукову) від 8 грудня 1994 р.
• Багряний І. Сад Гетсиманський. Видавництво «Україна». Новий Ульм, 1950