У зосереджені та благодатні дні Успенського посту, коли людська душа особливо прагне молитовного споглядання, про свій життєвий шлях, здобутки та втрати ділиться спогадами парафіянка Свято-Озерянського храму Любов Дмитрівна Нащанська, яка цієї весни перегорнула вісімдесяту сторінку свого земного літопису.
Любов Дмитрівна народилася 19 травня 1946 року у Павловському Посаді Московської області. Зростаючи у великій родині, де виховувалося шестеро дітей, вона змалечку ввібрала приклад працелюбності батька та жертовної любові матері, яка присвятила себе турботі про нащадків. Юні роки Любові Дмитрівни були сповнені завзяття та життєдайної енергії: здобувши освіту, вона працювала у сфері електроніки, водночас присвячуючи час спорту. Захоплення альпінізмом гартувало волю і дарувало радість підкорення гірських вершин Кавказу.
Промисел Божий привів її на слобожанську землю у тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому році. Визначальною стала зустріч із харків’янином Анатолієм Федоровичем Нащанським, людиною надійною та відданою своїй непростій справі — розбудові радіостанцій на безкрайніх просторах країни. Подружжя оселилося на Холодній Горі, Любов Дмитрівна працювала технологом та контролером якості у науково-дослідницькому інституті на вулиці Академіка Павлова. Ці роки спільного життя були сповнені взаємоповаги та злагоди, проте людське щастя часто виявляється швидкоплинним. Важка хвороба забрала чоловіка, залишивши жінку на самоті після десяти літ шлюбу.
Саме у горнилі цієї втрати душа Любові Дмитрівни по-справжньому відкрилася назустріч Богові. Її мати завжди берегла віру, і це посіяне в дитинстві зерно врешті проросло. Отримавши помешкання неподалік Свято-Озерянського храму, вона крок за кроком почала наближатися до церковного порогу. Поступово, заглиблюючись у читання духовної літератури, жінка знаходила відповіді на складні питання буття, і з початку двохтисячних років Дім Божий став для неї головною духовною опорою.
З притаманною їй скромністю Любов Дмитрівна говорить, що в її біографії немає нічого видатного. Озираючись на прожиті роки, вона з глибоким смиренням і скрухою розмірковує про свій духовний шлях. Її слова дихають вистражданою життєвою правдою:
«Приходила, стояла на службі, немов непомітна мишка. Була ж сила і здоров’я, але що мене тоді зупиняло підійти й запитати: “Чи можна вам чимось допомогти?” Нині я часто думаю, чому ніколи не доклала своїх фізичних зусиль до храмових справ, віддаючи всю себе лише світській роботі на заводі. Про це я сьогодні щиро шкодую, бо тепер, коли роки взяли своє, ноги вже не дозволяють трудитися. Проте можу сказати впевнено: Церква — це все моє життя, моя велика і єдина віддушина».
Нині, коли рідні розкидані по світу через трагічні події сьогодення, а щоденний побут допомагає підтримувати соціальний працівник, Любов Дмитрівна намагається не втрачати світлого погляду. Її серце особливо вболіває за сучасну молодь. Споглядаючи юні покоління, вона плекає палке бажання, аби дівчата та юнаки завчасно прокинулися від суєти, звернули свій погляд до храму, відкрили для себе багатство доступної зараз церковної літератури та віднайшли ту спасительну дорогу, яка дарує людині справжній мир і вічне життя.

