День пам’яті преподобних Спиридона та Никодима, двох духовних світочів з великого сузір’я прославлених у лиці святих подвижників Києво-Печерської Лаври, невтомних молитовників за нашу землю – особливий день для парафії Свято-Озерянського храму, свято радісної вдячності. Сьогодні свій день тезоімеництва відзначає настоятель храму з 2011 року, духовний отець та наставник не лише багатьох з його парафіян, а й великої кількості вірян, що живуть у інших місцях нашої держави та за її межами, архимандрит Никодим (Силко).

Піднести спільну молитву до Бога та поздоровити настоятеля до храму прийшли духовні чада, друзі та сонм священства. Після читання Євангелія на Божественній Літургії, зі словом проповіді звернувся до вірян викладач Київської духовної академії і семінарії архимандрит Назарій (Омеляненко): «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духу! Самим природним, сталим та зрозумілим бажанням, притаманним кожній людині, є прагнення досягти у своєму житті щастя. Але усі розуміють його та йдуть до нього по-різному. Кожний збудовує своє щастя згідно тих цілей, котрі ставить, й тих пріоритетів, що їх формує протягом життя. За рахунок цього можна скласти ясне враження про те, якою є людина. І, проживаючи свій земний шлях, кожен отримує певну оцінку від суспільства. Хтось досягає своєї мети роблячи благі справи, допомагаючи ближнім, змінюючи світ на краще. А хтось, навпаки, за рахунок свого егоїзму, намагається своє щастя збудувати на нещасті інших.

Преподобний Ісаак Сирін говорить про те, що справжнє щастя можливе лише з Богом і у Бозі. Якщо людина розуміє цей одвічний пріоритет, основою якого має стати в її житті Бог, тоді і життя її буде розвиватися зовсім у іншому ракурсі, тоді все інше буде на своїх місцях. Досягнення щастя кожна людина формує по-різному. Для когось це щастя виявляється у пріоритетах матеріальних, для когось – у якихось інших земних надбаннях, але найголовніше питання у цьому житті – здобути щастя, котре не втрачає своєї ціни. Яке, за словом Євангельським, ні тля не розтляє, ні іржа не їсть, й не може якийсь ворог вкрасти його. Це щастя людина віднаходить у вічних цінностях.

Істинне щастя є лише в Царстві Божому, прямуючи до якого людина проживає на цій землі, за словом пророка Давида, сімдесят, а якщо в силах, то вісімдесят років. Й так чи інакше, все одно прискорюються скорботи, хвороби, і людина відходить у вічність. І ось оцей свій час кожен використовує по-різному. Християнин користується їм для того, щоб здобути те обіцяне Царство Боже – Царство, котре дав нам Христос через Свою власну смерть та Воскресіння. І тому саме тут, на землі, ми вчимося – вчимося любити, вчимося прощати, вчимося подати першими руку допомоги навіть тоді, коли нас про це не просять. Тобто ми починаємо вже тут, на землі, жити категоріями Царства Небесного.

Неодноразово у Євангелії ми чуємо, як у Христа запитують: «Що потрібно зробити, аби наслідувати Царство Небесне? Що потрібно зробити, щоб спасти свою душу?». На ці питання Господь відповідає притчами, говорить про те, що Царство Боже не є царством світу цього, а відтак і ми не повинні шукати радості та щастя у цьому світі, оскільки Царство Боже є категорія Вічності. Святитель Миколай Сербський, говорячи про щастя і про любов, найвищою категорією любові називає любов божественну – ту, яка є жертовною та є ідеалом для кожного християнина. Говорячи про жертовну божественну любов через призму голгофських страждань Спасителя, він стверджує, що така любов повинна бути у кожного із нас, як до Бога, так і до нашого ближнього. Й верхівкою цієї любові – божественної, жертовної любові, – є бажання бути лише з Богом. Саме тому така любов дуже часто шукає усамітнення, щоби жодним чином не розсіюватися на щось тимчасове, не робити у чомусь земному більше пріоритетів, аніж у вічному і божественному. Ці слова святителя Миколая Сербського нагадують кожному із нас про той найсакральніший момент молитви, коли кожен із нас стає спілкуватися з Богом.

Богослужіння, у широкому сенсі слова, розуміє під собою не лише певний вид служби у церкві. А святі отці нас вчать, що богослужінням повинне стати все наше життя – кожний наш подих, кожне слово, кожна наша думка мають бути присвяченими служінню Богу. Таким чином, ось цей ідеал божественної любові втілює та людина, котра присвячує своє життя Богові. У нашому сьогоденні такий ідеал, особливий ідеал, несуть ченці – люди, які відрікаються від усього земного та йдуть у монастир заради того, щоб працювати над собою й в усамітненні та тиші більше мати спілкування з Богом. Коли ми думаємо, що когось приводять до монастиря проблеми або втрати, то ми глибоко помиляємося. Бо якщо не буде божественної любові та внутрішньої пориву, бажання бути з Богом, то всі інші зовнішні проблеми стануть лише все більше тяготіти над людиною. Основою будь-якого подвигу повинна стати жертовна любов Божа.

І саме тому, коли ми згадуємо дні пам’яті преподобних святих, ми говоримо про особливий подвиг чернецтва. Здавалося б, мирськими категоріями життя – людина втрачає все. Немає ніякої радості – тої, яку мають люди в миру. Але якщо подивитися з духовної точки зору, то ми побачимо, що ці люди мають найбільшу радість і щастя, котрі можна здобути тут, на землі – вони мають спілкування з Богом. Вони своє життя присвячують і служать Тому, з Котрим і бажають зустрітися у Вічності, в Царстві Божому. І вони у своєму житті реалізовують ту Божественну Любов, про яку говорить святитель Миколай Сербський.

Києво-Печерська Лавра – один з найдревніших монастирів нашої української землі. За свою тисячолітню історію вона пережила багато різних подій. Подій драматичних, коли Лавру розорювали, палили, закривали, намагалися знищити… Сьогоднішній час не є виключенням. Але найголовніше в цьому – завжди Києво-Печерська Лавра була світочом для всього світу. З неї виходили люди, які несли полум’я віри в усі куточки землі, просвіщаючи досить часто навіть інші народи язичницькі, навчаючи їх Істині Христовій. Якщо ми відкриємо історію Лаври, то побачимо, що вона засновувалася в далекому одинадцятому столітті. Ті, хто йшли в Лавру, жили тоді у печерах. Вони відрікалися від усього заради того, щоби бути з Богом. І в цьому спілкуванні вони віднаходили не аби-які чудеса. Коли ми читаємо Печерський патерик, то бачимо, скільки чудес Господь являв протягом тисячолітньої історії цієї святої обителі. Святі мощі угодників Божих, які знаходяться у Ближніх і Дальніх печерах свідчать про те, що духовний шлях ченців Києво-Печерської Лаври увінчаний наслідуванням Царства Божого. Їхні нетлінні мощі тисячу років свідчать нам про те, що божественна любов реалізується в житті християнина, було б лише наше бажання бути з Богом.

Сьогодні ми згадуємо двох святих, преподобних Никодима та Спиридона просворників. За їхнє життя відомо зовсім мало, але їхній духовний подвиг був настільки важливим, що ці імена лунають у століттях. До них молитовно прибігаємо через велику кількість років, а їхні нетлінні мощі свідчать про святість їхнього життя. Трошки більше ми знаємо про святого Спиридона, котрий не був взагалі грамотним. Але, поставивши перед собою мету прийти у монастир і навчитися правильно молитися, він напам’ять вивчив усю псалтир. Виконуючи послух при просворні – рубаючи дрова, розпалюючи печі, вимішуючи тісто – він протягом дня по пам’яті прочитував псалтир. Його помічник, преподобний Никодим, допомагав йому в цьому й так само разом із ним молився. Здавалося б, найпростіший подвиг, але подвиг полягав у постійному спілкуванні з Богом, в молитві. 

Взагалі, Києво-Печерська Лавра – це такий сад духовний, або, як у піснеспівах преподобним печерським називається – небо, прикрашене багатьма різними зірками. Вона показує, як у одному місці, в одному монастирі могли подвизатися зовсім різні протилежності. Князі, котрі відходили від княжої слави та приймали простий образ ченця – і прості люди, що не вміли писати й читати. Ці протилежності навіть у дні пам’яті святих ми віднаходимо. В один день святкується преподобний Нестор Літописець, той, хто вважається засновником нашої вітчизняної історичної науки,  писемності, освіти. І в той же день святкується преподобний Нестор Некнижник – людина, яка не вміла ні читати, ні писати. Але, незважаючи на ці зовнішні, здавалося б, різності у них була єдність із Богом. Вони вчилися молитися, поститися й працювати над собою, самовдосконалюючися. І у цьому вони віднаходили щастя, в цьому було їхнє блаженство. Вони йшли у печеру не через те, що хотіли від когось втекти, від себе не втечеш. І ті проблеми, які в тебе є, якщо не почнеш мінятися зсередини – вони будуть постійно. Але вони йшли через те, що рушійною силою у їхньому житті була любов до Бога і бажання бути разом із Ним.

Пріоритет щастя – це завжди певні речі, котрі спочатку ми будуємо у своїх думках як речі нематеріальні, а потім, так чи інакше, вони стають матеріальними. І ось у цій системі цінностей саме головне, щоби духовне стояло на першому місці. Коли ми поставляємо на перше місце щось інше, то тоді, навіть досягаючи певної мети, людина не відчуває задоволення та щастя. Людина, при цьому, ще й завжди змінюється. Проходить певний час, і ті приорітети, котрі ми ставили у нашій юності, стають вже не актуальними в наших середніх віках. А коли людина досягає старості, то вона може навіть сама себе покритикувати або з себе посміятися, які були недолугі пріоритети в юності. А для християнина є пріоритет один – спасіння душі й обоження. 

Шукаючи щастя, людина його віднаходить лише в спілкуванні з Богом. Про це нам свідчать преподобні отці Печерські, які різним подвигом подвизалися, і, ховаючись у печерах для молитви, вони просяяли яскравіше будь-якого сонця, що сяє над землею. Вони просяяли у віках і світять сьогодні нам своєю духовністю і своїм подвигом, наставляючи нас на правильний шлях – шлях, який веде до Бога, до спасіння. Тому сьогодні, звершуючи пам’ять преподобних Спиридона та Никодима просворників, ми просимо їх молитовного заступництва за нас, грішних. Просимо молитов усіх преподобних печерських, котрі переживали різні періоди історії Лаври як монастиря, щоби й ці непрості часи, що випали на нашу долю, Господь допоміг перенести з християнським благочестям і християнськими чеснотами. Цей час, який Господь дає нам прожити в умовах війни – це час, благоприємний для того, щоб ми показали себе як християни – допомагаючи один одному, реалізовуючи закон жертовної любові, реалізовуючи закон щастя, у якому кожен із нас може послужити Богу і ближньому. А як наслідок, ми впевнюємся у словах Спасителя, сказаних у Святому Письмі, ми наслідуємо Царство Боже, амінь!».

На завершення богослужіння настоятель архимандрит Никодим прийняв поздоровлення від присутніх та висловив подяку: «Сердечно дякую усім отцям, що прийшли сьогодні розділити з нами радість свята. Особлива подяка отцю Назарію, що приїхав з Києва, він мій земляк, народився у Козельці, а я там колись навчався. Приємно, що приїхали отець Миколай, отець Сергій, сердечно дякую отцю Спиридону, який приїхав з Дніпра з отцем Димитрієм, отцю Моісею, який ніс послух у Києво-Печерській Лаврі. Дякую священству з Ізюмської єпархії – отцю Ігорю, котрий зараз служить у Вовчанську де постійно тривають обстріли, але він усе одно їздить у ту парафію, не залишає вірян й служить щонеділі, також отцю Вячеславу, що служить у Чугуєві; священству Харківської єпархії з Свято-Покровського монастиря та інших приходів. Сердечно вдячний й усім вам, хто прийшов побути на службі, помолитися за своїх близьких й усім, хто допомагав у богослужінні. Бажаю, щоб по молитвам Спиридона та Никодима просворників дарував Господь, перш за все, перемогу Україні. Якщо буде перемога – буде мир, буде радість та щастя, й усе буде. Вам та вашим родинам бажаю всього найкращого, щоб ваші молитви були почуті Богом і Господь благословив усі ваші благі наміри!».

---

Світлини у великому розмірі